Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Батько відшукав Христю в садку і приніс її до хати на руках. Вона ховала почервоніле і мокре від сліз обличчя у нього на грудях і час від часу несміливо позирала звідти на незнайомця. Той розповідав про свою машину: про скельця і пластини, коліщатка, отвори, відображення та заломлення світла. Єдине, що цікавило Христю: чи там, усередині, справді немає нікого живого.

Мама дівчат аж зблідла від злости. Вона кілька разів із силою шарпнула нестерпну старшу доньку за передпліччя. А твоя баба, ніби зумисне, закотивши на неї завмерлий погляд своїх болотяних очей, вигнувши здивовані брови, незворушно і вперто не погоджувалася переодягнутися. Зімкнені уста не могли приховати затаєну посмішку. Ця безсоромність доводила матір до ще більшого сказу. Якоїсь миті її долоня відлетіла вбік і з гучним ляскотом впала на Улянину щоку.

Батько підстрибнув до дружини і схопив її за руку, запитально вдивляючись їй в очі. А Уляна вже не могла стримати широкого усміху. Ляпас, який обпік їй шкіру обличчя, засліпив разючим світлом.

Вона добре знала: її є за що карати. Бо вона тільки й думає, щоб звитися, як гадючка, втекти їм крізь пальці. Залишити позаду ці сільські хати на околиці, де живуть українці і поляки. Просочитися вулицями, серед гарних кількаповерхових будинків, заселених людьми його віри. Впитися поглядом в його очі. Далі вона не знала, чого ще можна хотіти. Але цього було більш ніж достатньо.

Нехай уже цей чоловік зробить, що треба, своєю скринею, і вона вшиється звідси.

Чоловік вибрав для знімка місце в садку, де бузок обплутала густа трава і серед стеблин стриміли рясна конюшина впереміш із подорожником.

Уляну посадовили в центрі, на низькому ослінчикові без спинки. Її світле, гладке й лискуче волосся було трохи роздмухане вітром. Промені сонця, які щокілька хвилин простромлювалися з-за хмар, торкались веснянок на її носі. Улянине лице було схоже на лисиччину мордочку: гостре підборіддя, примружені очі, вузьке личко. Здавалося, вона от‑от ласо оближеться. Чорна сукня з комірцем під горло тільки ще дужче проявляла її радість від власного свавілля. На щоці темнів багряний опік.

Цей круглий кулон на короткому ланцюжку — стихійний і надто щедрий подарунок від батька. Вона ж була його неприхованою улюбленицею. На ногах — білі шкарпетки до середини литки і черевики-човники з пасочками, кольору червоного грибка, яким поросло королівське джерело.

Двох молодших сестер фотограф поставив обабіч Уляни, позаду неї. Вони теж у білих шкарпетках і човниках-черевичках. Обидві мали стрижки під пажа, в обох трохи вилося волосся. Одягнуті у вишиті сорочки, мали на собі запаски з дрібними квітками на чорному тлі. Рум’яна Нуся супилася, стискала губи. В руках тримала букет квітів із короткими стеблами. Ці квіти їй дав фотограф — він мав при собі цілу торбинку з різними штуками: вуальками, віялами, капелюшками, паперовими метеликами й бабками, папугами, обшитими справжнім пір’ям (жовтим і салатовим). Христя зосереджена й зацікавлена: вдивляється, як заворожена, в чорну скриню на тринозі навпроти. Її очі ще підпухлі, носик червоний від плачу.

Фотограф довго мучив дівчат, вказуючи кожній, як їй повернути голову, як схилити лице, куди покласти долоню. Він таки зробив щось, від чого апарат зашипів і спалахнув. Христя зіщулилась, але тут же зацікавлено видовжила шию, ніби хотіла зазирнути всередину скрині. Фотограф сказав, що це ще не все. Знімок невдалий. Треба ще трохи помудрувати.

Уляна мовчки встала і почала спускатись садом додолу. Над вежами монастиря небо пішло пухирцями, як буває на людській шкірі від холоду. Пінхас чекав на неї під мостом. Вони усміхнулись одне одному і сіли на березі, не знаючи, чим зайнятися.

копія мапи в старому записнику: Polonia Et Hungaria Nuova Tavola, Girolamo Ruscelli/Venice (1560)

По неї часто приходив Пінхас.

Коли обличчям твоєї баби блукала характерна усмішка, а погляд ставав розсіяним і невидющим, ти підозрював, що її починає зраджувати свідомість. Від цього ніхто не застрахований. Неминуче розмивання меж — жах, який почав проймати тебе, відколи ти придивлявся до розгубленого обличчя тієї, що завжди міцно тримала під контролем не лише себе саму, своє тіло, слова, поведінку, а й половину містечка. З іншого боку, дивлячись на несподіване сяйво її обличчя, ти розумів, що коли вже таке відбувається, краще розтиснути зціплені кулаки, розпружити щелепи, повільно видихнути і віддатись. Тобі здавалося, навчившись розслаблятися, баба почала схоплювати нові закономірності світу, в який переходила.

Вона сама не була певна, чи епізоди, які виринали в її пам’яті у таких станах, були по-справжньому пережитими подіями, чи надто реалістичними снами.

Як, наприклад, спогад про передсвітанкову темряву в зародку серпневого дня, коли гарячий подих торкається її дитячої щоки. Ще навіть не розплющивши очей, лише усвідомивши короткочасне полегшення, дароване свіжістю ночі, яка от‑от мала знову розвіятися з першими променями сонця, Уляна вже знає, що по неї прийшов Пінхас. Його тіло нависає над її тілом, його нетерпіння змушує негайно скинути з себе залишки сну. Він нечутно підводиться і вислизає з кімнат, оминаючи Уляниних сестер і батьків, які міцно сплять.

Хоча сплять не всі. Притьмом рухаючись за хлопцем, Уляна ковзає поглядом по обличчях дівчат, напівприхованих темрявою. Світанок усе ближче. В момент, коли очі Уляни зупиняються на повіках середньої сестри, Нуся різко піднімає їх і незмигно дивиться.

Уляна втікає, не озираючись. Навіть якщо всі родичі зараз прокинуться, вона не зупиниться і не повернеться.

Пінхаса на подвір’ї вже немає. В нерухомій передсвітанковій темряві Уляна помічає просвіток відчиненої хвіртки і розуміє, що він вийшов на вулицю і запрошує її зробити те саме.

На вулиці його теж не видно. Тільки рівномірно хрумтять камінці під його ногами, поки він віддаляється.

Уляна зачиняє хвіртку і відчуває на своїй скроні чийсь несвіжий подих. Над нею нависає обличчя сусіда — кінчики вусів погойдуються перед Уляниними зіницями, ніби приманка для кицьки. За цих кілька секунд, здається, вже майже повністю розвиднилося. От-от повстають її батьки.

Уляна киває сусідові, ніби нічого й не сталося, і біжить наздоганяти Пінхаса. Задихана, хапає його за передпліччя. Він весело їй усміхається. — Куди ми? — запитує Уляна. — Далеко, — відповідає хлопець. — Я покажу тобі те, чого бути не може.

Вони переходять зі стежки на стежку, продираються крізь кущі навколо дедалі простіших хат і врешті опиняються за межею містечка. Кам’яниці залишаються куняти у складках пологих грудей-пагорбів. Шлях пролягає уздовж Стрипи, проти її тягучої течії. Тут Пінхас просить якогось єврея з жінкою їх підвезти. Він не зважає на насуплені лиця й несхвальні погляди. Жінка знає Пінхаса: розпитує про пана шохета і його дружину (свіжу, як рожу, здорову,