Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Цей замок жив так довго, аж десятки поколінь людей встигли розсипатися на порох. А потім його покинули, дозволивши розтягати на різні дрібні будівництва. Його кості всихались, підточувалися дощами і сечею, дедалі більше зросталися з пагорбом. І все ж він нікуди не зник, він усе ще досі тут, уже років вісімсот як стримить над містом. Бо, хоча майже все на землі розчиняється, не залишаючи сліду, місця часто мають власну пам’ять, власні спогади і сни.

На оцій фотокартці відбився сон місця. Поглянь, як хмари пруть між баштами церкви монастиря на Федорі. Дивися на цю зграю голубів, яких зносить вітром із барокових карнизів Ратуші, — їхні крила розметані врізнобіч, і вони схожі на окремі квітки бузку, підкинуті в повітря. Понівечені силуети статуй від руйнувань стихіями набули ще екстатичнішого вигляду. Інтуїція скульптора підказувала йому виготовляти складні заготовки фігур, що згодом будуть піддані довершувальному впливу вітру, дощу, снігу, перепаду температур і атмосферного тиску.

Складається враження, що площу біля Ратуші оновлюють: вона порожня, схожа на оголений механізм, із якого стирчать безпорадно обрізані дроти. У настояний століттями простір із його плавними гнутими лініями пагорбів і ріки, моста над Стрипою, тісних кам’яниць, що поналипали одні на одних, позросталися між собою, як гриби, ще доволі промовистих залишків розкішної архітектури, густо відзначеної рокайлевими завитками, сандриками та гербами, ніби в’їхала здоровенна чавунна праска і залишила по собі пропалену тканину. Посеред цієї тканини стовбичить видовжена бетонна коробка райдержадміністрації.

Я не можу знати, якою була ця площа раніше. Цього ти мені не розповідав. Єдиний спосіб тобі довідатися — пригадати.

Коли ти народився, пам’ятник Лєніну вже знесли. Можливо, фотографію зроблено в рік твого народження. Можливо, Христя намагалася зафіксувати місто, передчуваючи, що ти втратиш пам’ять.

Цікаво, що на знімку зображена також споруда, якої на той момент не існувало вже впродовж кількох десятиліть. Так, я знаю, що це всього лише тінь від хмари отут, неподалік від Ратуші. Це хмара опустилася додолу, розсіялась на будівлі туманом, напустила туману в очі й об’єктив. Але скажи, чому тоді ця хмара така прямокутна? Чому її стіни — укріплені мури, товщина яких складає цілих п’ять метрів, а висота — приблизно тридцять? Кожна стіна має кам’яні опори, з’єднані між собою арковими портиками. Дах будівлі — опукле склепіння. Це була справжня фортеця, прихисток у часи воєн.

Будівлю звів італієць Меретин — той самий архітектор, що збудував Ратушу на замовлення графа Миколи Василя Потоцького.

Над малим віконечком над входом до жіночої частини вигравіювано рік будівництва: 1728 — як на івриті, так і римськими числами: MLCCXXVIII. На східній стіні, під самим дахом, є ще напис, який повідомляє, що 1748 року стіни було покрито тиньком завдяки дару від доброчинної Естер-Мальки Бір.

По всьому периметру стін тягнеться дванадцять прозорих герметичних вікон. Внутрішня зала декорована картинами, квітами та херувимами. Із західного боку приміщення здіймаються двоповерхові балкони жіночої частини, з яких особливо зручно милуватися пишнотами храму.

На кожній стіні висить по мідному канделябру, що були спеціяльно створені й подаровані самими майстрами.

При східній стіні сяють двері Ковчега Одкровення, а над ними — Десять Заповідей, увінчані Торою. З обох боків від сходів, які ведуть до Священного Ковчега, стоїть по залізному баранові, різьбленому квітами. З їхніх голів виростають металеві пальми. У центрі зали красується мармурова біма.

Тору оздоблено золотими і срібними орнаментами. Однак не тільки вона притягує погляди, а й мідний рукомийник і його мідна підставка, мідний резервуар із вигравіюваними рисунками, в якому священнослужителі омивають руки перед проповіддю, кубічна ханукальна менора, також із міді, а ще — древній рукописний молитовник, літери якого виписані на пергаменті: книга містить у собі гімни для всіх літніх шабатів, а також різноманітні молитви для спеціяльних оказій (у тому числі і за хворих дітей). Ця книжка має палітурку зі шкіри й дерева і створена 150 років тому одним із письменників містечка.

Неподалік від синагоги — бет-мідраш, місце для навчання, з бібліотекою, повною рідкісних цінних книжок, як соти повні медом.

Всього цього насправді вже немає. Синагогу знищили в 1941. На фундаменті бет-мідрашу не так давно збудували у твоєму місті критий ринок з вагонкою і гіпсокартоном.

фотокартка: церква Покрови взимку

З цієї фотографії можна зрозуміти, що день був морозяний, прозорий і тихий. Гілки, які перекреслюють кадр, простягають повні пригорщі снігу. На деяких — ще не опале листя. Ці напівпрозорі молочні смужки — зафіксоване падіння крихітних грудочок снігу. Вони падають майже нечутно, м’яко осідають в обійми товстого перистого хутра.

Ця картка дозволяє не тільки побачити те, що в кадрі, але й усе, що навколо. На об’єктиві — найлегший наліт пари з віддиху фотографа. Кінчик носа червоний. Пальці задубіли, але в рукавицях натискати на спуск незручно.

Фото зроблене з пагорба. Внизу — крита брезентом вантажівка, що минає церкву Покрови. Кутий паркан навколо церкви й муровані стовпи з оздобою. Блідо-сіра на тлі ще блідішого неба, церква стоїть в обіймах голих дерев і пишних туй на подвір’ї.

Мама водила малу Уляну з сестрами до круглої церкви Покрови, хоч туди з їхньої Торговиці було плентатись і плентатись. Але вони звикли і до інших церков ходити вже не могли. Уляна раз на тиждень приходила сюди ще до 1956 року, коли більшість людей робити цього вже не наважувалася. Але твоя баба була вперта собі назло. Потім, коли в Покрові зробили склад Районного споживчого товариства, вона намагалась влаштуватися сюди на роботу. Але їй сказали: жіночко, дорогенька, тримайтесь від церков якнайдалі, бо про вас і батька вашої дитини, який був альбіносом і ворогом народу, нам тут, у кабінетах, відомо більше, ніж вам самим про себе.

Твоя баба ніколи не трималася від церков якнайдалі. Але вона була лисицею і вміла замітати сліди.

А 1989-го вона увійшла до Покрови як власниця. Як Марія Амалія Могилянка, коли їм із чоловіком перейшли у власність міста Бучач, Чортків, Вербів, 23 села «бучацького ключа», срібло і клейноди на 20 тисяч злотих. Баба поводилася без тіні сумніву, що має найбільше права і влади опікуватися церквою — як вдова покійного священника (закатованого у Сибіру повстанця), якого місцеві віряни вважали святим.

Вона була присутня, коли, розкопуючи дзвони, в підвалі церкви знайшли рештки півтори сотні людських тіл. Вона давала всім зрозуміти — особливо тим, у кабінетах, які раптом стали доволі стриманими, — що найкраще знає, чиї то були рештки і чиїх рук усе це справа. Що їй