Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Ти озирнувся і побачив іще, як підлітають догори пасма її волосся, вибившись із зачіски. Ти кинувся до неї. Баби заквоктали навколо. Священник замовк.

Ти схилився над її безкровним обличчям. Її очі були не повністю заплющені, напіврозхилені: знизу виднілись серпики білків.

Неси її на ліжко, — розпорядилася Христя.

Ти послухався і незграбно взяв її в оберемок. Відразу відчув, як її просякла вологою синтетична сукня прилипла до твого пропареного одягу. На тебе пахнуло літнім мусоном, розкритими мушлями, зіпрілими морськими водоростями, винесеними на розігріті білі камені узбережжя. Твої руки зіслизали з її тіла, настільки ви обоє були спітнілими, настільки вологим було повітря. Її кінцівки, її тулуб виковзували з твоїх рук, ти майже не міг його втримати, майже не міг нести. Тіло було м’яким, розтопленим, пластичним. Тобі здавалося, твої пальці вминаються в нього, залишають заглибини, отвори, які ніколи не минуть, не затягнуться. Ти не відводив погляду від її обличчя. Голова закинулася далеко назад: от‑от відірветься від шиї. Мокрі пасма волосся прилипли до щік і підборіддя. З мочок скрапували важкі краплини.

Присутні рухалися за тобою крок за кроком. Штовхали тебе, підпирали з усіх боків, смикали. Метушились і галасували. Нуся дмухала в обличчя жінки, розбризкуючи слину. Христя намагалася знайти на її сукні і розстібнути ґудзики.

Ти заревів на них, не здатен підібрати слів, — і встиг зауважити, що своїм ревінням відлякав батька, який якраз тієї миті підступав, простягнувши руки, намагаючись підхопити жінку, допомогти тобі. Ти неуважно йому кивнув, водночас ледь підкинувши тіло догори, щоб зручніше його вхопити, — і при цьому твоя права рука ковзнула між її ніг, ошпарена розжареною плоттю. Твоє зап’ястя опинилось у лещатах стегон, долоня вперлась у куприкову кістку. Лівою рукою ти тримав її за плечі, ліктем підтримуючи голову. Ти наблизив її обличчя до своєї щоки, намагаючись зафіксувати, щоби струшувати нею якнайменше. Її лице, перекреслене шрамами на сегменти, було вкрите прозорим пушком. Випадково торкнувшись носом її шиї, ти відчув, що її піт став тепер крижаним. Але там, де зав’язла твоя права рука, ставало дедалі тісніше, дедалі спекотніше. Ковзка плоть пульсувала, розбухаючи, і твоя долоня пульсувала з нею в такт, не намагаючись вирватися з пастки.

Кладучи її на бабине ліжко, у гніздо з вишитих подушок, ти не втримався, верета посунулась під твоїми ногами — і ти впав просто на неї, на перини, в глибини постелі. Над вами товпились люди: твої батьки, сестри померлої баби, священник із ієреєм, сусіди, гінеколог, ветеринар Яців, інспектор насіннєвої інспекції пані Люда, голова профспілкової організації працівників культури Ангеліна Василівна та всі інші. Ти втиснув у матрац її тіло своєю вагою, замочив обличчя в її мокрому розтріпаному волоссі. Вона видихнула різко тобі у вухо, і ти відчув, як стегна змикаються іще щільніше, аж зводить болем зап’ястя. Вона дивилась тобі в очі серйозним поглядом і не відпускала.

Тебе тягнули за плечі: «Піднімайся, вставай, ти ж її розчавиш, їй треба допомогти», — а ти не міг підвестись, бо вона не дозволяла тобі вивільнити руку. Ти запитав її поглядом, але вона дивилася на тебе майже без виразу, лише з упертістю й упевненістю, ніби точно знала, що саме робить. Тобі здалося, вона розтирає стегнами твою руку. Здалося, вона починає прогинати поясницю. Здалося, її уста розтуляються, подих пришвидшується і вона стогне.

І тоді ти шарпнувся з усією силою, на яку був спроможний, — як вовк, який видирається з пастки, готовий навіть відгризти собі лапу, аби лише порятуватися. Ти упав на священника з ієреєм, мало не збивши їх із ніг — і жінки негайно кинулися туди, в подушки, до постраждалої, надавати їй допомогу, закриваючи її від тебе. Ти залишився сам десь збоку. Спиною відчував присутність баби Уляни. Вона продовжувала лежати в труні з обличчям, як силіконова пелюстка великої лілії. Тебе морозило. Ти підніс праву руку до обличчя і понюхав її.

фотокартка: панорама міста крізь завісу з хмар

Цей знімок, схоже, Христя зробила з вікна, яке на попередній фотографії так щільно зашторене. Вона, можливо, зняла з підвіконня вазони у глиняних горщиках, вийняла зі щілин у рамі поролоновий утеплювач (уже стояв кінець квітня, а вони ще жодного разу не відчиняли вікна з минулого року), відчинила вікно і вилізла з ногами на облущене підвіконня, притримуючи правою рукою важкий фотоапарат у чорному футлярі, що звисав із шиї. Вилазити на вікно їй було не надто легко: знімок зроблено на початку 1970-х років, а отже, Христя вже далеко не юна дівчина. Вона кректала, в неї хрумтіли суглоби. Вона незграбно перебралася зі спеціяльно підставленого замість сходинки стільця на шершаву пожовклу емаль підвіконня і навіть крізь колготи відчула її прохолоду.

День був холодний і хмарний. Хмари перли з північного сходу з-за Христиної спини, з-над даху їхнього будинку. Вони були важкі й багаторівневі, розбудовані загрозливими вихорами та хвостами. Тисли на повітря, на дахи, на автомобілі, що котилися вузькими вуличками. Їх гнав різкий непривітний вітер — погонич худоби, пристрасний любитель нагайок. На околиці хмари зустрічалися з димом зі смугастої труби цукрового заводу.

Фото водночас чітке і розмите. Бачиш, як тут багато всього: круглі крони дерев просувають свої щокаті голови з-поміж черепичних дахів, плямистих і облізлих. Можна розрізнити накип цвіту. Можна розгледіти почорнілі ребра черепиці, можна вгадати, що вона рудувата і брунатна, обляпана голубами. Хмари звисають з обламаних стін замку на стрімкому пагорбі над містом, порослому безладними бур’янами. Хмари щільно набилися в зяючі бійниці.

У дитинстві, коли ти бачив ці руїни або думав про них, у твоїй уяві поставала картинка внутрішнього двору з ренесансними галереями. Ти майже чув дзюркотіння води у фонтані, що лунало 1684 року. Ти намагався уявити життя в палаці, в залах зі стінами завтовшки в чотири метри. Як котрась із дружин власника замку — чи Урсула з Даниловичів, чи, може, то була Тереза — переходить із зали до зали кроками твердими, але нечутними, як у лункій тиші шарудить її сопіння, як покахикують застудженими горлами слуги, душачи в собі мокрий задавнений кашель. Як вона керує обороною замку під час облоги — грізна і тверда баба, яка існувала насправді: кричить і віддає накази, між бровами у шкіру врізалася різка й глибока зморшка напруги, з рота летять бризки слини.

Замок розростався століттями, нарощував об’єми. Кожні наступні власники розбудовували його й укріплювали, вдосконалювали, осучаснювали. У ньому спали і їли, радились і вирішували, приймали гостей,