Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Ти геть забувався там. Баба мала рацію, коли потім давала тобі прочухана. Коли ти, спам’ятавшись, у присмерку повертався до її будинку, від страху тобі аж кінцівки зводило, викручувало спазмами шлунок і кишківник, закладало вуха. Ти видряпувався на Торговицю коротшим шляхом через людські садки, викликав на себе гавкіт собак, плутався у вусиках гороху та винограду і відчував запах власного дитячого поту, власного страху.
Ти заходив до хати, і дерев’яна підлога, пофарбована рудою фарбою, злостиво порипувала. Баба, як завжди, сиділа на своєму коронному місці: на присунутому під стіну двоспальному ліжку з лакованою спинкою, на піраміді з вишитих подушок із френзлями, які інші люди використовували тільки для прикраси, і лише твоя баба чхати хотіла на те, як заведено, і сиділа на них дупою, як королева. На стіні, за її спиною, висіла червоно-руда верета, яку баба сама прибила маленькими цвяшками. Коли не вдавалося заснути, ти розхитував цвяшки і розколупував отвори, в яких вони стриміли, віддираючи від стіни шматочки пахучого тиньку. Ти спав біля стіни, баба — скраю. І коли вона викривала твоє шкідництво, ти знову отримував порцію виховання.
Отож ти прямував до неї від порога довго-довго. Тепер і подумати неможливо було про насолоду, яку переживав ще сьогодні, розкроюючи мурашника. Бруднаве тьмяне світло поганої жарівки, ще дужче приглушене запиленими плафонами, поглиблювало тіні та спотворювало форми. Стелі в цьому будинку були високими, стіни — товстими, потрісканими. Від кожного твого кроку здригалась і тремтіла опецькувата дубова шафа зі скляною вітриною, в якій брязкотів розрізнений посуд різних часів: угорські фаянсові тарелі із золотавими краями, порцелянові супниця і соусниця, на денці яких чітко проступав маленький чорний орел верхи на свастиці, польські посріблені ножі, ложки й виделки, і твої улюблені маленькі ложечки з гнутими ручками, з круглими черпачками, аж бурі від старости, темно-сині чеські кавові філіжанки і один келих для шампанського кольору темного виноградного соку, мельхіоровий чайник, мідна таця, одна золота виделочка з двома зубцями, кілька ложок і келих з вигравіюваними єврейськими літерами, склянки, бутель для вина з жовківського склозаводу Лілієна і бережанські піялки, радянський посріблений мельхіор з емблемою у вигляді качки, тарілки і блюдця з вишнями й олімпійськими ведмедиками, і ще — глиняний глек і глибокі полив’яні тарілки.
Тобі здавалося, що вазон із виткими пагонами зараз потягнеться до тебе, обів’ється навколо шиї, грудей, намагаючись придушити. Ти знав, що там, позаду інших дверей, які ніколи не відчинялися і вели до кімнати бабиних сестер (ти їх також за звичкою називав «бабами»), зачаїлися дві старі жінки і слухають кожен звук, кожне дзеленчання й кожне рипіння. Ти мав не до кінця сформовану підозру, що ці ряболиці вижовклі істоти напуваються твоїм страхом і всім, що відбувається з тобою в цій кімнаті.
І ще це пижмо. Невже воно стояло на столі вічно, впродовж цілого року? Пишний віник з вохристими суцвіттями, з ароматом сухим, терпким і пісочним. Ось ти проходиш повз стіл, на якому стоїть оберемок у звичайному трилітровому слоїку. Воду давно не змінювали — вона темно-зелена й загусла, зі шматками слизу, розповсюджує трупний запах.
Ти завжди так боявся трупного запаху. Вже навіть ставши дорослим, ти боявся моменту, коли доведеться його відчути від когось, кого знав ціле життя. Ти побоювався, що не витримаєш, що виявиш свою відразу, що інші її зауважать. «Та він не тужить, він не убитий горем! Ви тільки погляньте — йому бридко, йому неприємно!»
Але коли баба померла, коли вона з дивним шипінням надувної кульки видихнула з себе останній ковток повітря, ти так і не вловив нічого схожого на запах гнилої квіткової води. Якщо й був якийсь запах, то він більше скидався на запах висохлих суцвіть пижма і неочищеного воску з нотами сірки, аміяку і чогось невпізнаваного. Їй, мабуть, пощастило. Вона перейшла зі стану в стан так плавно, що й сама цього, вочевидь, не помітила.
Можна дивитися на це й інакше. Вважати, що останніми роками вона насправді вже не жила: майже вся волога з неї випарувалася, вона зібгалась і зжужмилась, мозок перетворився на почорніле зернятко волоського горіха. Відколи вона перестала себе впізнавати, відколи стала тихою і розгубленою, відколи перестала бути нестерпною — десь отоді непомітно й померла.
Але фактично похорони відбулися аж після того, як її кам’яна зморшкувата рука з покрученими пальцями застигла у твоїй долоні.
Ось, бачиш, яка добротна труна стоїть на тому столі, де стояв слоїк із пижмом. Ти не пам’ятаєш, що зробили зі слоїком — твоя мама викинула його, сестри-баби кудись його переклали? Тоді в старому кам’яному будинку на Торговиці — з великим, як трап корабля, ґанком, з круглим вікном на піддашші, що здавалось тобі Всевидячим оком, — товклося так багато людей, що будь-хто з них міг безборонно зробити зі слоїком що завгодно.
Наймолодша бабина сестра, Христя, перебувала в цілковитій прострації. Вона так звикла до того, що обидві старші сестри вважали її юною і нетямущою, вічним немовлям, яке бавиться цурпалками та корінцями топінамбура, що тепер не могла вмістити собі в голові: як це так, що її опори, її грози, старшої сестри Уляни вже немає на світі. Вона сприймала це не як природний етап земного життя, не як нормальний стан речей, а як трагедію, як раптову і приголомшливу катастрофу. Їй самій на той момент було вже під дев’яносто — і вона раптом запідозрила, що і з нею незабаром може також статися щось подібне.
І все ж саме Христя — бо кому ж іще — зробила цей знімок, казав мені ти. Це один із небагатьох кольорових знімків у твоїх родинних альбомах. Христя зберігала вірність своєму плівковому фотоапарату
