Амадока - Софія Юріївна Андрухович

як у цього чоловіка з глибоко посадженими пильними очима, гострим носом, вузьким і видовженим підборіддям і тонкими губами. Можливо, пальці його ніг мало не ідентичні з пальцями ніг оцього зарюмсаного хлопчика, який перелякано притискається до ноги своєї мами (другий палець — набагато довший від першого і ледь вигнутий). Цілком імовірно, що він, так само, як жінка в береті й пальті з круглим комірцем, глибоко вдихає і завмирає на мить, перш ніж почати розмову.

Богдан більше не міг до них доторкатися. За цих кілька днів він просидів над альбомами та їхнім вмістом безліч годин. Сотні, тисячі разів він передивився всі картки одну по одній, надовго завмираючи над кожною, прискіпливо прислухаючись до себе, напружуючи до перегріву мозок і ловлячи себе на відчайдушних спробах навіяти собі спогади. Чи ця жінка не асоціюється з холодним дотиком до щік теплої дощової днини? Чи двоє оцих вусанів на возі не споріднені із запахом перепаленого цукру? А ось плащ якоїсь дівчини з косою, намотаною навколо голови: якщо запхати руки в кишені, чи не виявиться там повно цукеркових обгорток і згорнутих кульками автобусних квитків?

За збудженим ривком упізнавання, від якого гарячий згусток в грудині зривався і стрімко плюхався в низ живота, надходило розчарування: та ні ж бо, він усе це вигадує. Може, не вигадує холодного дотику до щік і теплої дощової днини (колеса машин шурхітливо розбризкують калюжі), може, справді звідкілясь підіймаються в його пам’яті й запах перепаленого цукру, й обгортки з квитками, впереміш із піском у кишенях, — але вони ніяк не кріпляться до картинок, до сепієвих мерців. Суцільний дисонанс і насильство над собою.

Романа, запримітивши нехіть на Богдановому обличчі, м’яко відсторонила його від фотокарток і посадила у крісло, оббите жовтим потертим дерматином. Рома розвернула його обличчям до вікна, за яким якраз доречно цвіли обидва кущі шипшини, сплітаючись гілками з розлогим пишним ялівцем.

Сама вона вклякла серед слизьких аркушів і почала визбирувати їх один по одному з небувалою ніжністю, формуючи в стосики. Їй так хотілось розповідати Богданові про людей на знімках, про його родичів, вона стільки разів уявляла собі момент впізнавання, момент, коли спогади починають просочуватися крапля за краплею до його свідомости, але зараз чітко відчувала, що це недоречно.

*

Богдан слухав її, опустивши голову і пильно стежачи за шнурівкою, кінчик якої виписував у повітрі плавні півкола, то пірнаючи в отвір черевика, то знову здіймаючись догори.

Рома міцно стягнула обидві шнурівки, вирівнявши їх, і зав’язала бантик.

Який у мене розмір ноги? — запитав Богдан.

Рома, стоячи перед ним на колінах, підвела очі.

Сорок п’ятий.

Медсестрі ти казала про сорок шостий із половиною.

Романа мовчки підвелася і обтрусила коліна штанів.

Я помилилася. Занадто хвилювалась через те, що нарешті тебе знайшла, — спокійним голосом сказала вона. — Звичайно, я знаю, що у тебе сорок п’ятий розмір. Завжди був сорок п’ятий.

*

Пізнього вечора у своїй маленькій кімнатці Романа слухала, як б’ються об стіни нічні метелики. У них були важкі неповороткі тіла. Здавалося, більшість своїх коротких життів ці комахи проводили, б’ючись головами об тверді поверхні, намагаючись вирватися кудись назовні, за якісь невблаганні межі.

Романа не знала, чи спить зараз її чоловік. Вони, не змовляючись, розійшлися до різних кімнат, але це не було знаком відчуження, навпаки — так проявлялося тонке взаєморозуміння. Терпіння і поступовість — їхні спільники. Її Богдан повернувся до неї новим, невпізнаваним. Їм обом був потрібен час.

Вона відчувала його присутність крізь стіну. Крізь ту, до якої ошаліло товклася тля.

Романа не могла заснути від почуттів. Вони вихлюпувалися, виходили з берегів. Треба було зробити кровопускання.

«Ми з чоловіком у нашому домі, — написала Романа на своїй сторінці у фейсбуці. — Пам’ять до Богдана поки що не повернулась. Але його впізнали ці стіни, меблі, книжки, його впізнав робочий стіл, взуття, одяг і улюблене горнятко. Його впізнали хвіртка, тин, „ялинка Сталіна“, гравій. Його впізнала я».

Хвилею негайного розслаблення накотило полегшення. Романа повільно видихнула, насолоджуючись теплом і легкістю у кінцівках, ясністю в голові. Вона не відводила погляду від екрана свого смартфона, стежачи, як множиться кількість лайків, як стрибають, майже налізаючи одні на одних, повідомлення про поширення і коментарі.

ЧАСТИНА ДРУГА

фотокартка: стара жінка дивиться в об’єктив

Тільки-но поглянь на неї — яка допотопна істота. Дуже старі люди з певного моменту входять у період, коли викликають в інших відчуття не меншої безпорадности та зворушення, ніж немовлята. Поглянь на її очі, тут їх можна розгледіти. Ти казав, в молодості вони в неї мали темно-болотну барву. Зрештою, навіть на цих фотографіях, де вона років на двадцять молодша, видно, що очі темні. А на ось цій, останній картці, на великому портреті, вони виблякли: рогівка вже майже зрівнялася в кольорі з мутними білками, і тільки цятки-зіниці темніють у центрі, оточені розсипом крововиливів. Але вираз очей — хоч утоплених глибоко серед складок шкіри, загорнутих у її гофровані тканини, як у капустяне листя, — на диво виразний: такий цілковито розгублений — як може бути в людини, човна якої раптом понесло стрімкою течією у бік водоспаду, — і відтінений насмішкою.

Ця її насмішка возвеличується над усім, як святий дух, вона прикриває собою прохання пробачити і сором, страх загнаної тварини і здивування — все, що викликане і накликане довгим життям і глибокою старістю. Усі життєві системи вийшли з ладу, тканини зсохлися і вже починають тліти, життя у тілі ледь жевріє — вже швидше як непорозуміння.

Але насмішка — це остання дбайливість. Як до цього могло дійти, це ж треба, хто міг подумати, що вона житиме і що доживе до такого, що вона досі отут залишається. Просто сміх один: дивіться, що за пальці, грибком поїло всі нігті, якесь покинуте осине гніздо, а не тіло. Жодної різниці між засинанням і прокиданням, між явою і сном — один лише напівморок, каламуть, безсилля, сонливість, біль, поколювання, вивертання хрящів. Це ж треба: плутати сіль із сірниками, вогонь із водою, себе з подушкою. Добре було би пригадати причини всіх страждань, усі свої провини, які раніше не дозволяли нормально дихати. Бодай на мить пригадати свої найтяжчі провини — яка б це була розрада.

Натомість — сотні кілометрів годин серед пустельної утоми. Напівлежить, тіло вросло в постіль, угрузло в матрац. Слухає, як із глухим сичанням випаровується остання волога з клітин мозку, як вони відмирають одна по одній. Жаб’яча ікра на потрісканій глині — там, де ще навесні стояло зелене болітце.

Ха-ха.

Очі перетворюються на дві найвужчі щілинки, обличчя