Амадока - Софія Юріївна Андрухович

продовжував сновидою переходити з кутка в куток, то кінчиком вказівного пальця відстежуючи вигини здутих шпалер, то стираючи пил із багатотомника Франка в темно-зелених палітурках, то придивляючись крізь вікно до найбільш занедбаної частини подвір’я. Рома знала, що Богдан шукає тріщинки у стіні, котра відділяє його від спогадів. Час від часу вона, в жовтих ґумових рукавицях до ліктів, в протертих джинсових шортах, розпашіла від неустанного руху, запитально поглядала на Богдана. Він перехоплював її погляд і, добре розуміючи значення запитання, заперечно хитав головою. Ні, нічого. Зовсім нічого. Жодного проблиску. Предмети, які, за Роминими свідченнями, протягом років зрослися з Богдановою нервовою системою, обмінялися з його тілом живими клітинами, були невід’ємними часточками Богданової особи, вперто залишалися неприступними декораціями: ні про що не нагадували, ні з чим не асоціювалися.

Пізнього вечора Рома надто повільно й довго піднімалася сходами до їхньої спальні. Вологий рушник, який слід було розвісити тут на перилах, багатотонною вагою тягнув її додолу. Вітер лупився боками об стіни будинку — ніби кіт, який намагається видобути зі скляної банки мишу.

Вона відчинила стулки дверей, зробила крок досередини, підвела очі, зустрілася поглядом із Богданом, який лежав горілиць, поклавши голову на підвищення подушки, — і в цей момент зникло світло. Запала цілковита темрява.

Рома напам’ять знала стежку до матраца. Вона лягла на сам край, знаючи, що між нею і Богданом міг би вільно вміститись хтось третій.

Так вони і лежали, в повній чорноті, мовчки, добре відчуваючи безсоння одне одного. А тоді Рома, виснажившись від напруги, продовжила розповідати.

*

Романа говорила, що відколи вони почали жити разом у цьому будинку, місцеві ліси не пробуджували в Богданові почуттів. Вони блукали стежками, засипаними білим, майже морським, піском. Із шовковистої піщаної товщі проступали корені сосон. Угорі, на тлі блакитної товщі небес, знавісніло розгойдувалися однакові соснові щогли. Сосни скрипіли. Вони гойдалися навіть тоді, коли не було вітру.

Він же звик до гірських лісів — вогких, темних, наповнених рослинністю по вінця. Звик до рельєфів і вигинів, до темного мокрого ґрунту, до міцного запаху мохів і грибів, до колючих витких гілок, до ожини, чорниці, віял папороті. Звик до дзюрчання струмків, до стрімкої крижаної течії, яка знавісніло рве себе об біле гостре каміння. До різних форм і відтінків густої зелені.

Богдан дуже старався, слухняно відбував пікніки і прогулянки, запам’ятовував, де ростуть кущі ліщини, щоби повернутися по неї, коли надійде пора дозрівання. Але врешті почав дедалі більше замислюватися над пропозиціями розкопок на півдні і сході. Можливо, справді йому полегшає, якщо він поїде туди. Можливо, пуповина, яка не хоче відпустити його остаточно, нарешті розірветься.

Тепер він проводив більше часу в Києві, спілкуючись із колегами, вивчав записки та наукові праці про Салтівський могильник, пізньоскитські городища, про Чортомлик, Огуз, Куль-Обу, Солоху, Козла, Гайманову Могилу і знахідки в ній Бориса Мозолевського: амфори, бронзові казани, залізну жарівню, про золоті пластини від дерев’яних посудин, ритони, викладені золотом і сріблом, срібну з позолотою чашу із зображенням зграбних людських постатей. На крихітних кінцівках фігурок проступав рельєф м’язів, кожне маленьке личко було специфічним і виражало впізнавані емоції.

Одного недільного дня Богдан повіз Роману до Музею історичних коштовностей дивитися на пектораль. Ромі вистачило кількох хвилин, щоб розгледіти, як крилаті потвори роздирають здобич важкими дзьобами, як більші тварини полюють на менших, а ті — на ще менших, як лев пожирає оленя, як двоє бороданів розтягують шкуру вбитої тварини, як двоє інших чоловіків доять вівцю і корову, і далі вона вже тільки роздивлялася Богданове відображення у склі, що накривало пектораль. Він захоплювався тонкими пелюстками, пір’ям золотих птахів, виткими пагонами — а вона милувалася його відкритим обличчям, яке по-новому постало в її очах, тьмяно відбите у склі.

*

На цьому етапі розповіді Романі довелося замовкнути, тому що з тієї частини матраца, де мав би лежати Богдан, долинув гучний неприємний звук — так могла стогнати здобич, яку роздирають важкими дзьобами крилаті потвори.

Рома зрозуміла, що вона даремно обмовилась про обличчя — старе, колишнє обличчя Богдана, про яке в нього навіть спогадів не було. Але якщо спогади будь-якої миті могли повернутися, то обличчя Богданове не повернеться ніколи. Замість нього — покраяна шкіра, западини, шви, виступи, перебиті хрящі. Неприродність, до якої неможливо звикнути. Як очі не можуть звикнути до навколишньої непроглядної темряви.

Рома швидко заговорила далі, аби залишити позаду цю мить. Збиваючись і плутаючи від хвилювання склади місцями, вона заторохтіла, як, не водвідячи очей від пекратолі, Богдан розповідав їй, що Мозолевський знайшов коштовність «лівою ногою». Йому так потрібне було відкриття світового значення, щоб не потрапити на заслання слідом за колегою по котельні, відомим поетом — і ось уже його ліва нога перечіпляється через виступ утрамбованої століттями глини в підземному коридорі, що провадить до розграбованої могили, і там, під цим виступом, виявляється сховище, наповнене золотими коштовностями.

Тоді ж, у Музеї, Рома зрозуміла, що Богдан спрямовує свої пошуки в напрямку від неї: географічно і в часі. Вона здатна була почувати себе добре будь-де, в яких завгодно обставинах, аби лише під пучками тенькав Богданів пульс, проступало його відображення у склі музейних футлярів, у сон проникала вібрація його хропіння. Він же постійно був спрямований деінде, ніяк не хотів чи не міг заспокоїтися поруч із нею. Заказавши собі шлях на захід України, до своїх улюблених галицьких городищ і курганних могильників культури шнурової кераміки, до житлово-господарського комплексу вельбарської культури на Львівщині, до Високого Замку, Урочища Знесіння і Кортумової гори, Львівської Сахари та черняхівського поселення на правому березі Полтви, Богдан почав націлюватися на південний схід, Нижнє Подніпров’я. У його розповідях з’явились імена і прізвища нових колег, історії їхніх досліджень, їхня необов’язкова пряма мова. Їм поступилися місцем імена з попереднього Богданового життя, звучання яких завдавало йому болю.

Зовсім скоро Богдан уперше поклав до багажника «вольво» сумку зі зручним і практичним одягом, з вітрівкою, термобілизною, спортивним костюмом, флісовим светром, міцними черевиками, темними окулярами, капелюхом, банданами, рукавицями різного типу, наколінниками. Цю сумку Богдан востаннє розкривав ще до знайомства з Ромою. А до того користувався її вмістом, здається, під час розкопок санітарного поховання на Лисоні. Черевики, наколінники та вітрівка досі де‑не-де були вкриті скоринкою з глини характерного жовтаво-сірого відтінку.

Рома сказала, що, спостерігаючи за тим, як Богдан обережно дотикав пальцями цієї скоринки, вона думала про людину, яка раптово втратила когось найближчого. Ось горнятко з недопитою кавою, якої ще вчора торкалися губи того, кого більше немає. Ось знайомі шкарпетки на батареї, скручені клубочком. Сліди присутности, що тануть