Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Заточуючись від ваги його тіла на собі, вона відчула, як чіпкі пальці впились у шрам на її спині. У рану, завдану їй у ніч їхнього з Богданом знайомства. Коли впав святий Онуфрій, обвалився церковний мур, коли розлючені парафіяни були готові їх розтерзати.
Романа здивувалася з яскравости власних спогадів, від їхньої реальности, перебільшеної чіткости. Але ще чіткішими, ще реальнішими поставали в її свідомості спогади чоловіка. Так, ніби втрачена Богданова пам’ять поселилася в її голові, помножилася на її власну.
Богдан завмер ніби вкопаний перед дверима будинку. — Що сталося? — запитала Романа.
Як я сюди потрапив? — запитав Богдан, обводячи збентеженим поглядом потрісканий фасад будинку.
*
Рома ніяковіла, коли мова заходила про фізичну близькість. Вона жадібно стежила за виразами й тінями, гримасами Богданового обличчя, сподіваючись упіймати слід спогаду, натяк на впізнавання, але чудово усвідомлювала, що її розповіді наразі не мають на Богдана жодного впливу. Він не тільки не пригадував нічого зі спільного минулого, залишаючись осторонь їхньої близькости, не дозволяючи цій близькості зачепити його, ніби то був брудний собака, що норовить заляпати поли чийогось світлого плаща, — а й власної особи та історії, батьків і дитинства не тямив.
Рома пам’ятала інструкції жінки-психіятра з лікарні. Пам’ятала, що Слонова застерігала Роману і радила не переобтяжувати Богдана надміром інформації. Але часто вона не могла стриматися: спокуса і нетерпіння, тривожність і бажання повернути собі чоловіка неконтрольовано гнали її вперед, не дозволяли відпустити ситуацію.
Це було нестерпно: сидіти впритул біля його великого тіла, відчувати запах шкіри, змішаний із запахом ліків і мазей, наважуватись іноді брати в свої долоні його велику спотворену руку, важку й почорнілу, як рука орангутана. Сидіти з ним у сутінках, поки вечірня волога просякає у тканини одягу, прислухатися до бриніння комарів, відганяти комах від Богданового обличчя і кінцівок — і почуватись так, ніби сидиш із випадковим чоловіком на автобусній зупинці.
Коли в її розповідях доходило до численних випадків фізичної близькости між ними у попередньому житті, Романа затиналась і перелякано замовкала. Богдан повертав голову й кілька секунд дивився на неї зацікавлено, явно відгадуючи, про що могло йтися. Романа ніяковіла. Совалася на лавці. Він дивився на неї, не впізнаючи, але думав про те, що й вона. І це було так очевидно і так неправильно, що Романі хотілося закричати, штовхнути його щосили, вдарити чимось важким по голові, щоб він нарешті прийшов до тями і пригадав собі, як усе було насправді, як він сильно її любив, наскільки вона була йому потрібна. Пригадав, яким природним і позбавленим сорому був зв’язок їхніх тіл.
Часто Романі здавалося, що їй бракує терпіння, що вона впадає у розпач. Що її Богдан ніколи не оговтається, ніколи не повернеться. Що це вже більше не її Богдан.
*
Здійнявся вітер і знову пошкодив лінії електропередач. Нерегулярні цятки ліхтарів можна було розгледіти аж ген удалині, з протилежного боку озера, за маслянистою чорнотою.
Небезпечно висока — з чотириповерховий будинок — «ялинка Сталіна» загрозливо скрипіла і розгойдувалася, мало не торкаючись даху. Хижий вітряний простір, зяюча темрява обліпили зовнішні стіни будинку, наблизилися впритул.
Романа й Богдан лежали в цій абсолютній чорноті на ортопедичному матраці — обоє горілиць. Може, якби назовні світилися ліхтарі, якби по стінах ковзали бліді плями світла, розмиті тіні, їм обом вдалось би розслабитися і заснути. Темрява не давала такого шансу. У цілковитій темряві, лежачи поруч, не замаскуєшся.
То було їхнє спільне рішення: спати разом. Коли Рома привезла Богдана, залишила його у дворі, на лавці біля столика, общипувати пагони винограду і знічев’я кидати їх у траву, а сама почала розвантажувати «вольво» і заносити речі до будинку, вона вся аж тремтіла від думок про ночівлю. З чого починати розмову? Краще не починати її взагалі. Зараз вони з її віднайденим чоловіком — як чужі люди. Він узагалі нічого не пам’ятає. А вона, пам’ятаючи геть усе (може, і краще було б забути; може, вона йому навіть заздрить), почувається з ним, як із незнайомцем. Ніби жінка у відчаї привела собі першого-ліпшого приблуду до хати.
Вона показала йому будинок, підтримуючи під лікоть: — Ми хотіли велику ванну. Тут була справжня сауна, але не було нормальної кухні. Це ти вибрав такий синій колір, мені він дуже подобається. Цей стіл ти привіз із собою з дому свого дитинства. Ми купили матрац, коли поламалося наше старе ліжко. Розламалося навпіл одного дня, просто посередині.
Про це неможливо було не думати. Вони, кожен по-своєму, весь час думали лише на одну-єдину тему, викладаючи навколо її живого пульсування візерунки з дрібніших думок. І тому, якраз коли Рома обмірковувала, де стелити собі цієї ночі — в маленькій кімнатці, більше схожій на склад, чи на першому поверсі, на старому дивані, набитому кублами мишей; поки Рома прикидала, чи зручно спатиметься Богданові на підлозі, на ортопедичному матраці, чи не надто складно буде йому так низько лягати, чи впорається він з уставанням, Богдан, стоячи до Роми спиною і спостерігаючи за напівпримарним пурханням молі над матрацом, прошамкотів:
Ми спали тут? — замість літери «с» у нього виходила «ш», як у беззубого діда.
Рома відчула, як у неї німіє низ живота, підгинаються ноги і поколює розжарені раптом стегна з внутрішнього боку.
Ми збиралися купити ліжко згодом, а потім то забували, то вирішували, що нам і на підлозі чудово спиться, — і вона сковтнула слину, яка загусла, ніби кулька воску. Сковтнула надто голосно, на всю кімнату — і почервоніла від гучности цього звуку.
Я постелю собі тут, за стіною, в маленькій кімнаті. Буду неподалік, якщо тобі щось знадобиться… — і, усвідомивши промовлену двозначність, Рома заговорила голосніше і швидше:
Якщо тебе щось заболить, якщо треба буде принести води чи зробити укол. Будь-що, — запевнила вона Богдана і аж тоді знову спостерегла натяк.
Богдан обернувся і подивився на неї, не кліпаючи. Його очі були розташовані на різних осях, приречених перетнутися.
Ми ж спали з тобою тут разом? — запитав він.
Рома кивнула, відчуваючи, що хвилювання вилазить назовні з усіх її пор, що воно очевидне.
Ми спали тут багато років? Це наше спільне місце? — стенув плечима Богдан. І Рома зрозуміла, що він не запитує, а констатує: «Ми спали тут багато років. Це наше спільне місце».
Решту дня вона до пізнього вечора наводила лад: розкладала привезені речі до шаф і шухляд, витрушувала зі скляних банок крупи з личинками, полювала за міллю, поки Богдан