Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Вона переглянула файли всі до останнього і почала з початку.
Ось він, — врешті почувся її захриплий голос. Вона вже досить довго сиділа над цим файлом. Фотографії в ньому не було — можна було розгледіти тільки відсканований сіруватий слід від клею. Інша інформація зазначалась у відповідних графах, але написані від руки й відскановані слова майже неможливо було розібрати: прізвище, ім’я, по-батькові, дата і місце народження, місце проживання, рід занять, військова підготовка, сімейний стан, стан здоров’я.
Військовий чин навис над Романиною головою усім своїм кремезним тілом. Соціяльна працівниця одягнула окуляри і зосереджено зазирнула в монітор. Шматок потягнувся через свій стіл, суплячи брови.
Фотографія загубилась! — зауважив військовий чин.
У нас ці бланки відскановані, — спробувала виправдатись соціяльна працівниця. — Ми їх спочатку заповнювали від руки, а потім уже сканували. А тоді надійшло розпорядження набирати все на комп’ютері, але ми не встигли. Надто багато роботи. Треба пошукати в картотеці. Або ось — дружина нам принесе.
Рома кивнула, не відводячи погляду від аркуша, поглинаючи його очима.
Населений пункт нерозбірливо, — тицьнув пальцем Шматок. — Буча? Київська область?
Закреслено, — погодився військовий чин.
Це помилка, — сказала Романа. — Має бути Бучач. Тернопільська область.
Соціяльна працівниця старанно доповнила графу.
Неодружений, безробітний, здоровий, — прочитав Шматок. І закашлявся.
Імени взагалі не добереш. А прізвище… Привдик? Правдик? Приндик?
Він примружився, намагаючись розібрати дрібне й нечітке письмо.
Богдан Криводяк, — урочисто мовила Романа тихим голосом. З-під окулярів знову текли сльози.
Це мій чоловік.
*
Вона стільки місяців щоденно приходила до цієї клініки, що коли настав час забирати додому свого чоловіка, Романа й сама відчула тривожність.
Суперечливі почуття: бажання вхопити його у жменю і заволокти в найдальший закуток, у найтемнішу глибоку нору, заховавши від чужих очей, володіючи ним повністю. І страх перед чужим, невідомим чоловіком: перед його запахами, перед його звуками, перед усім, що містить його велика понівечена голова.
Вона так багато разів описувала йому дачний будиночок поруч із озерами і сосновим лісом — їхній справжній дім, рипучий і старий, дірявий і населений мишами; дім, у якому вони сварились і мовчки лежали без сну, обійнявшись, слухаючи рипіння стовбурів від шквального вітру. Описувала багатогодинні піші і велосипедні прогулянки крізь спекотну тишу, пісок, у якому відмовлялися прокручуватись колеса, хвою за коміром сорочок.
Вона так старанно підготувала в будинку все, що могла, до його приїзду, стільки часу на це витратила — а тепер боялася. І навіть сама не могла зрозуміти, чого саме. Що повернення не подіє? Що він не пригадає? Таке може бути, але Рома готувала до цього їх обох. Нам треба бути терплячими і просто знати, що рано чи пізно пам’ять до тебе повернеться. Ти мене пригадаєш. Пригадаєш наше життя.
Богдан не виявляв хвилювання, не здавався опечаленим чи радісним через зміну, яка на нього чекала. Не скидався на людину, яка покладає на майбутнє великі надії. Він складав свої нечисленні речі, прощався з іншими пацієнтами і з медсестрами, переодягався в одяг, який Рома йому привезла (Так, це твій давній одяг. Сорочка затісна? Значить, вас тут добре годували. Ну, штани ти завжди любив вільні. Черевики на розмір більші? Ти впевнений? Я не знаю, чому вони раптом стали на розмір більшими. Значить, виросли).
Пухка медсестра зашепотіла Романі, що Слонова прощалась із ним ще вчора — покликала до себе, і він повернувся звідти аж пізно ввечері, і накульгував дужче, ніж останні два місяці.
Рома спробувала відмахнутись від цього повідомлення, але злість піднімалась у ній і клубочилась, аж доки Романа не опинилася перед кабінетом психіятра.
Спочатку їй здалось, що у приміщенні нікого немає. Наступної миті Слонова заворушилася, і Романа зрозуміла: вона сидить на тому місці, яке зазвичай займає пацієнт. Коли психіятр підвелася, виявилось, що вона боса (туфлі лежали під столом, безпомічно завалені на боки, як задубілі тушки звірят). Вона стояла така низенька і крихка перед Романою, змарніла, з втомленою тьмяною шкірою, з потрісканими капілярами очних яблук, що Рома зовсім забула про намір скандалити.
Натомість Слонова використала цей візит, щоб прочитати повчальну лекцію. Вже хвилині на п’ятнадцятій її очі загорілись, губи і щоки налилися кров’ю. Вона тицяла в Роману вказівним пальцем і жестикулювала, демонструючи гнучкі зап’ястя. Весь її вигляд говорив про зневагу. Вона пояснювала природу амнезії, перелічувала різні її типи, розводилася про психогенність і тисячу разів повторила, що пацієнта з таким діягнозом у нестабільному стані небезпечно забирати з-під нагляду спеціялістів. Що вона стільки зусиль і часу витратила, проводячи нескінченні анкетування, визначаючи маячки, які згодом слід було застосовувати і розробляти в терапії, що дещо почало вже вдаватися, прогрес, безперечно, був — і то помітний, хоча ще помітніші опори пацієнта, які вона, Слонова, обережно й цілеспрямовано, професійно розхитувала.
Знаєте, що він сказав мені одного разу? — примружилася психіятр, вдаючи, що тамує посмішку. — Я вам зацитую. Він сказав: «А що, коли я не хочу нічого пригадувати? Що, коли там, у минулому, я був нещасним? Що, коли я був поганою людиною — злодієм, ґвалтівником, убивцею? Що, коли я втік від свого життя на війну, аби більше ніколи не повернутися?»
Романа впевнено захитала головою:
Це зовсім не так. Він був дуже доброю людиною. І він був щасливий. Ми з ним були щасливі!
У вас така вимова, — сказала Слонова. — Ви зі Львова?
Романа зітхнула і похитала головою.
Він так не розмовляє, — сказала, дивлячись Романі в очі, психіятр. — Крізь сон він розмовляє російською.
Та він узагалі майже говорити не може! — нарешті вибухнула Рома. — У нього язик понівечений! Мій чоловік заговорить тією ж мовою, що і я!
Коли Рома повернулась до Богданової палати, той уже чекав на неї, сидячи на своєму ліжку. Пухка медсестра розплакалась. Романа обійняла її і поцілувала в м’яку, як зефір, щоку.
*
На жаль, їм довелося ще раз зіткнутися зі Слоновою.
Романа йшла коридором попереду, несучи в обох руках пакети, повні одягу, бинтів і ліків. Богдан рухався за нею слідом. Рома вела його до виходу. Провадила чоловіка додому.
Проходячи повз присадкуватого дядька зі щокастим обличчям і вузлуватим носом, зі шпакуватим коротким волоссям, прим’ятим, як виваляна трава, і густими веснянками, проваленими у дуги зморщок, Романа не пов’язала вираз його обличчя з Богданом. Уже тільки згодом вона пригадувала цю відвислу нижню щелепу і калейдоскоп емоцій, які
