Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Вчитель дивився вовком. Він і семінарист були озброєні манліхерами. Але якщо семінарист тримав свого кріса за спиною, на ремені через плече, то вчитель Якимчук стискав карабін під пахвою, вистромивши люфу вперед і мало не тицяючи нею в груди господаря. Фрасуляк, насупившись, ступав крок назад, але вчитель Якимчук тут же робив крок уперед, знову впираючись люфою в ґудзик на животі твого прадіда.
Вчителя Якимчука твоя баба одразу впізнала: він викладав історію в Уляниній руській бурсі, що кілька років тому переїхала з Колійової на Словацького. Діти боялись Якимчука: він був смиканим, нервовим, із запаленими очними яблуками, якими знавісніло обертав в очницях. То бубонів щось нерозбірливе собі під ніс, не дбаючи про те, чи учні його розуміють, а то починав раптом лютувати від власних слів, бігати кімнатою, гепати кулаком об двері і стіл, порскати слиною, незмінно лаючись на Грушевського і Винниченка. Будь-яка тема — хрещення Русі, татаро-монгольська навала чи Запорізька Січ — незмінно перетікала в нього у прокльони в бік Грушевського і Винниченка.
Про вчителя Якимчука всі знали, що його дружина взяла дітей і пішла жити до польського вчителя Домославського, який викладав «на Бараках», у школі імени Міцкевича. Домославський був удівцем і виховував сам двох синів. Високий і широкоплечий, сивовусий, із заспокійливим гортанним голосом і впевненістю неквапливих рухів — Домославський подобався багатьом жінкам, і не лише Якимчук не зміг пробачити своїй дружині ганьби, а й кілька десятків міських жінок тримали на неї зло. Залишившись сам у двох тісних кімнатках, які винаймав для своєї колишньої родини в одній із кам’яниць Блатта, Якимчук за лічені дні розвинув нервове сіпання обличчя і неприховану глибоку нетерпимість до всіх навколо. І все ж основним об’єктом ненависти для нього став Йоахим Блатт. На нього Якимчук скидав основну причину свого нещастя. Мовляв, старий пив із нього кров за винаймання житла і видирав назад позику, якої вчитель ніяк не міг повернути. За словами Якимчука, так далі тривати не могло. Слід було щось робити. Вони зустрічались із інженером Гогулею і ще кількома українцями і підігрівали одне одного планами рішучих акцій проти кровопивць, зрадників, євреїв, комуністичних посіпак, польських націоналістів-шовіністів й інших угодовців. Їх об’єднувало постійне відчуття розчарування очільниками ОУН, «Січі» і «Пласту», які здавались недостатньо конкретними, недостатньо рішучими, занадто роздертими протиріччями. Вони давно вже чекали приходу німецьких військ — великої сили, яка мала катапультувати їхні плани, оживити наміри.
Радянська окупація геть вибила Якимчука з колії. Ніколи в житті він не почувався ще настільки загроженим: упевненість, що по нього прийдуть з хвилини на хвилину, ворушилася під шкірою неспокійними червами. Він сидів під дверима свого помешкання, просто на брудній підлозі, забуваючи вмиватися і їсти (зрештою, купити їжу він не мав за що), і слухав кроки й шарудіння назовні. Його очі бігали, думки торохтіли в голові, як свинцеві кульки в центрифузі, пальці неспокійно обмацували одвірок і підлогу, перебирали купи паперів з тезами для лекцій і власними міркуваннями на теми нешкільних уроків історії. Якимчукові видавалось таким очевидним, що по нього мають прийти одним із перших.
Дружина Блатта підходила до дверей і запитувала, чи пан Якимчук не голодний, бо є свіжа зупа. Якимчук мовчав і сопів, стиснувши кулаки, аж біліли кісточки. Вона жодного разу не дала йому тієї зупи — він знав, що вона лише дражнить його. Але залишала іноді на таці хліб, ячмінну каву без цукру і скибки квашеного буряка, який Якимчук ненавидів. Він намагався не їсти цієї їжі, тому що знав, що Блаттова нараховує йому за їжу відсотки до боргу.
Щойно коли більшовики відступили і до містечка увійшла 101-ша дивізія легкої артилерії Вермахту, Якимчук довідався, що його дружину з їхніми дітьми і синами Домославського без жодних речей запакували до товарного потяга і вислали кудись на схід. Сивовусого Домославського Якимчук знайшов серед напіврозкладених трупів неподалік від Церкви Покрови під стінами будівлі, тільки щойно поспішно покинутої НКВД. Євреям, кілька десятків яких зігнали з найближчих вулиць, було наказано витягати ці трупи з підвалів. Злиплі між собою тіла розпадалися від дотиків, сочились і пінились, від них відпадали кінцівки. Євреїв змушували торкатись їх голими руками, забороняли захищати носи і роти від отруйного смороду.
Якимчук затулив хустиною лице, нажаханий страшним сопухом, але не зміг відірвати очей від почорнілих і задублих вусів Домославського навколо зяючого отвору розчахнутого рота. Осклілі очі колишнього суперника здавалися такими ж спокійними, як за життя. Якимчук виблював і заплакав. Поруч із ним озвірілий батько, який щойно опізнав один із трупів, розбив палицею голову старому євреєві, повністю забрьоханому гнилою трупною кров’ю. Акуратний стос однакових палиць лежав біля ніг есесівця, який курив, дивлячись на чорні гілки і воронячі гнізда над черепицею з неприхованим виразом огиди на обличчі. Все котилось у напрямі, на який давно вже вказувала Якимчукова інтуїція, і набирало обертів.
Третім непроханим гостем у будинку Фрасуляків був семінарист — зовсім молодий, не набагато старший від Уляни. Мав років вісімнадцять. Він тримався осторонь від двох своїх напарників, був сумний і мовчазний. Його дивний зовнішній вигляд привертав до нього увагу. Зрештою, Уляна давно вже помічала його біля інституту святого Йосафата — його неможливо було не помітити. Він був невисокий і делікатний, тонкий. Мав граційне, майже дівчаче тіло, і рухався з легкістю, яку можна було порівняти з летом пір’їни, гнаної вітром.
Він справляв враження смертельно хворого. Людини за крок від останнього видиху. Мав воскову прозору шкіру, крізь яку просвічувалися блакитні вени на скронях, чолі й зовсім голому черепі. Семінарист не мав і сліду волосся — ні брів, ні вій, ніде жодної пушинки. Його уста відтворювали ту саму барву, що й шкіра, були наче безкровними. Погляд ясно-блакитних очей бентежив і непокоїв. Він називався Матвій Криводяк і після розмови, коли Улянин батько на ґанку скручував для всіх самокрутки з терпкого пахучого тютюну, семінарист зізнався, що раніше хотів постригтись у ченці, але тепер починає думати про те, щоб висвятитись на священника. Тільки для цього йому треба, щоб існувала церква. А для цього — щоб не було більшовиків, і безкровні губи семінариста ледь вигнулись у подобі усміху.
Вчитель Якимчук, навіть запахкавши цигаркою, вологою від слини господаря дому, не злагіднішав. — Не можу йняти віри чоловікові, який служив жидові, — сказав він, багато разів скліпнувши і засмикавши лівим кутиком рота.
Я не вважаю, що ми повинні діяти таким чином, —
