Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Баба Уляна сказала тобі тільки те, що її батько закопував яму. Що першого разу її закопали невдало, і всі трупи залишались назовні. Трупні соки просочилися до підземних вод, і міська питна вода почала смердіти і набрала рудої барви. Тому закопувати довелося вдруге. Знову довелося прийти на те місце.
Невідомо, чи Василь Фрасуляк спостерігав убивство Авеля. Чи бачив його мертве тіло, коли закидав землею безладні кінцівки, оголені тулуби, спотворені обличчя. Чи могло таке бути, що він убив його сам? Чи слід вважати, що якщо він не стріляв у нього в буквальному сенсі, та все ж брав участь у вбивстві, викопуючи яму, ведучи на місце страти під цівкою гвинтівки і закопуючи могилу вже після всього?
Відомо, що він точно знав про Авелеву смерть. Повернувся додому й повідомив про це дружину. Уляна все чула. Вона не видала жодного звуку і не змінилася на обличчі. Але у скронях у неї стукало: Пінхас, Пінхас, Пінхас.
фотокартка: ластівки над течією Стрипи
Пуа попросила стару Фейґу перев’язати їй руку широкою білою опаскою із жовтим моґендовідом на ній. Два дні та дві ночі вона сиділа вдома, тому що так їй наказав Авель, і вона пообіцяла йому, але сьогодні Пуа вже не могла витримати. За весь цей час вона не заснула й на волосинку. Щоб не втратити розум, повторювала собі слова, які залишив їй Авель: усе буде добре, ми разом. Натомість ночами біля неї були її мертві діти, які вже довший час не приходили. Знову вони тулилися до неї голівками, знову вона заколисувала їх і торкалася їхніх гладеньких щік.
Добрий сусід Табак, якого вибрали до ради Юденрату, розказав, якими вулицями відтепер можна ходити, а яких слід уникати. Він сказав, що можна розпитати про Авеля з Пінхасом у його племінника Лева, який служить відтепер у загоні єврейської поліції. — Йдіть туди, до в’язниці. Їх, напевно, тримають там, — порадив Табак. — І візьміть всі гроші і цінні речі — так просто вам його не віддадуть, ви ж розумієте.
Пуа йшла, як уві сні. Деякі вулиці були зовсім тихими та порожніми, і Пуа намагалася ступати ними ще тихіше й обережніше, щоб не накликати на себе нічого злого. Вона проминула мертву жінку з розкинутими ногами в самій лише білизні, наскрізь просяклій кров’ю, але вдала, що її не помітила. Поглянула на себе в дзеркало, яке висіло у вітрині крамниці з капелюшками. Поправила волосся, кінчиками хустки витерла очі. Тоді зауважила крізь скло вітрини, в мороці елегантної крамниці, пронизливу пустку: порожні гачки й полички, на яких раніше красувалися капелюшки різних фасонів, перевернутий прилавок, бите скло.
Те саме спустошення панувало у крамничці солодощів Горовіца, куди Авель часто ходив грати в більярд у задній кімнаті. Згодом Пуа супилася, що Авель наскрізь просмердівся тютюном, а в дітей знову після морозива болять горла. Тут вічно було надто людно. А зараз крамничка виявилася темною і замкненою.
На вуличках навколо Площі Ринок коїлося щось страшне. Розтрощені вікна кам’яниць світили випатраними нутрощами. Надто часто доводилось обходити чорні плями від крови на хіднику. Якийсь селянин із мішком вискочив із брами, в якій жили друзі Бірнбаумів. Мішок торохтів склом, порцеляною, з нього стирчав рудий хутряний рукав. Селянин пронизав Пуу пильним поглядом, ніби зважуючи якусь гостру думку, — Пуа відсахнулася від нього й кинулась бігти у протилежний бік. Врешті знову опинилася на Грюнвальдській.
Пуа кружляла й кружляла навколо тих самих будинків, щоразу визираючи з-за рогу, коли хотіла перейти далі, оминаючи людей, ховаючись у брамах. Вона бачила, як люди у військовому одязі змушують мовчазних отупілих євреїв чистити хідники навколо Ринку, вигрібати нечистоти з громадських вбиралень. Чула удари. Крики. Чиєсь принижене скавуління. Слова, які неможливо було вже опізнати: вони розпадалися на тваринні звуки, на утробні скімлення й завивання.
Пуа підкралася до юрби, зупинилася за спинами роззяв. Хтось штовхнув її в плече — жінка мала знайоме обличчя, але Пуа не змогла її впізнати. Вона потягла Пуу за рукав у бік поліцаїв, але інша жінка зупинила їх: — Та чекай, ще прийде її черга. Лиши її зараз. Пішли звідси.
Лева ніде не було видно. Натомість Пуа помітила Герша, Пінхасового товариша по навчанню у вчителя Кіршнера. Уніформа була на нього завелика, смішно здувалася на плечах. Руки тонули в закочених рукавах. Холоші витирали хідник.
Він не мав зброї, але тримав у руках величезну палицю.
Гершеле, чшшш, Гершеле, — пошепки погукала його Пуа. Хлопчик впізнав її і скривився. Його погляд став роздратований, очі неспокійно забігали.
Йдіть звідси геть, пані Бірнбаум, — кинув він неохоче.
Гершеле, я зараз піду, — швидко й улесливо заговорила Пуа. — Піду собі геть і не буду тобі заважати. Тільки скажи, де мені шукати Авеля? Де шукати твого товариша Пінхаса? Два дні тому вони мали з’явитися на Ринку, як було наказано, і досі не повернулися додому. Думаєш, їх тримають в ув’язненні?
Хіба ви не чули постріли на Федорі, пані Бірнбаум? — аж загарчав на неї хлопець, і його обличчя страшно перекосилося.
Пуа затулила руками розчахнутий рот, вирячила очі. Але не розуміла, що означає хлопцеве запитання.
До них підійшов ще один чоловік в уніформі, з шестикутною зіркою на кашкеті: зацікавлена посмішка, темні примружені очі.
Не впізнаєте, пані? — запитав приємним хрипким голосом. — Я працював у пекарні Марґулеса.
Пуа не впізнавала. Але вчепилась за цього чоловіка, побачивши в ньому проблиск надії.
Мені треба знайти чоловіка і сина, пане, — швидко заговорила вона, ковтаючи сльози. — Він пішов два дні тому на Ринок, на п’яту годину. Я йому казала не йти, але він такий впертий. Сказав: краще піти самому і не давати підстав. Мені треба знати, де він є. Чому його тримають у в’язниці? Третій день уже тримають! Він же нічого не накоїв!
Пані, це складна справа, — співчутливо поглянув на неї співрозмовник. — Мені відомо, що пан Бірнбаум у в’язниці, бо я добре знав вашого чоловіка — хто ж не
