Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Кіршнер замислено підняв із підлоги одну з парасоль і розчахнув її. Мовби збирався під нею ховатися від дощу.
фотокартка: очі корови
Авель помер, до останнього сподіваючись, що все от‑от припиниться: розвіється, наче сон, учасники якого отямляться й розійдуться, збентежені та спантеличені. І в якомусь сенсі це ірраціональне сподівання справді збулося, коли в його потилицю вистрілили впритул.
І річ не в тім, що Авель був настільки наївним. Насправді він, із розбитим обличчям і зламаними ключицями й ребрами, цілком здавав собі справу в тому, що коїлося. Тягнучи своє важке знівечене тіло запилюженою дорогою слідом за іншими в’язнями, в оточенні людей в уніформі, Авель зосередив усі свої сили в думках про Пуу, якій наказав сидіти вдома, що б там не сталося, на двох беззахисних Фейґах, зовсім старій і зовсім малій (на яких вони не піднімуть рук!), на Пінхасі, який на його прохання перебуває під опікою Кіршнера. Він навіть попросив Герша якнайшвидше попередити вчителя про все, що відбувається, — і Герш прийняв від Авеля годинника, хоч і ховав очі, і хитав головою, бурмочучи, що у нього нічого не вийде.
Авель переконував себе, що його рідні мають усі шанси вижити. Сам він просто потрапив у жорна початку окупації — нерозбірливі та дурні, — але після перших розстрілів усе вляжеться, місто заживе спокійніше. Не можуть же вони всіх убити.
Він планував життя Пуи й дітей після того, як його не стане. Бачив, як Пінхас — уже дорослий син, що виправдав усі можливі сподівання, — бере на себе роль головного чоловіка в родині. Бачив, як Пуа знову потрохи повертається до життя, переживши ще одну втрату. Бачив, як росте донька — джерело розради. Видива плину життя, яке продовжує точитися в містечку, з наступними народженнями й підростаннями, одруженнями та смертями, з семиденними Шівами на низьких стільцях, з жалобним роздиранням одягу на клапті і з найзаманливішими елементами — буденними дрібницями, плітками й суперечками, читанням «Кадишу», натиранням сіллю новонародженого, святкуванням Шабату, зустрічами моеля, сандока, кватера й кватерін, а також пророка Іллі, торгівлею і будуванням нових будинків, із подорожами і прийняттями гостей. Авель спіткнувся і мало не впав, коли подумав про Бат-Міцву Фейґи, якої не побачить. Але усміхнувся, незважаючи на удар кийком по плечах, тому що видовище, яке відкрилось його внутрішньому зору, виявилося сліпуче-солодким. У цей час, ідучи дорогою на гору Федір, Авелеві відкрилось усе знання про минуле і про майбутнє. І йому стало легше.
Але лише на кілька митей. Бо тут же він повністю витверезів, збагнувши, що його свідомість прагне захистити себе саму від жаху й марности, які розверзлися навколо. Заспокійливі галюцинації слугували колисковою. Ніякого знання про майбутнє не було. Крім того, що його і багато сотень інших людей запилюженою дорогою гнали на місце страти.
Він поводився спокійно. Але цей позірний спокій міг бути насправді відстороненістю, отупінням. Він повністю здав себе, віддав себе і відмовився від себе. Думав про всіх тварин, яких торкався, заспокоюючи і просячи пробачення, яким точним рухом перерізав трахею і стравохід. Кожна корова, кожне теля, вівця, курка зринули на поверхні його свідомости — їхні очі, їхні теплі тіла, передсмертне дрижання. Думав про те, що ось зараз і йому випала нагода померти. Життя і смерть замикаються одне на одному, рухаються нескінченним колом. Шкода тільки, що немає шохета, який попросить у нього пробачення і прочитає молитву перед тим, як убити. Хоча поруч весь час був Василь Фрасуляк — посередник і конвоїр, суботній помічник і нікчема. Чи помічав його Авель? Чи зневажав він його? Чи вважав він, що Василь заслужив на можливість бути свідком того, як Авеля не стане? Чи навпаки — це була найбільша з несправедливостей, найтяжча дикість: бути приниженим, знівеченим і вбитим на очах у Фрасуляка? І чи всього лише свідком був Василь — чи також виконавцем? І чи свідок — це щось менше, ніж виконавець? І чи засвідчувати — це вже не виконувати?
А ще: чи має бодай якесь значення те, що перед тим, як тебе уб’ють, ти бачиш неподалік знайоме обличчя? Стає від цього краще чи гірше? Ненавидиш ти його чи знаходиш у ньому розраду?
Авель міг тужити за містечком, що залишається без свого різника. Хто продовжить його справу? Він свідомо не передав Пінхасові мистецтва забою тварин. Хлопець був з іншого тіста.
Авель міг відчувати жах і паніку. Міг не розрізняти більше нічого й нікого, міг перестати навіть реагувати на біль.
Поруч із ним плелися такі самі побиті й отупілі чоловіки — запухлі обличчя, червоні очі, закривавлені голови, вибиті зуби. Хтось плакав. Хтось молився. Хтось благав. Хтось верз нісенітниці, збожеволівши. Кожен негайно падав на землю, збитий ударом.
На місці, поруч із ямою, в них по черзі відібрали гроші й особисті речі. Роздратований молодик сортував предмети по різних скриньках, інший — меланхолійний, у круглих окулярах — фіксував усе в журналі. Їм наказали роздягнутися. Одяг Авеля, хоч і брудний, не просякнув кров’ю. Його груди прорізав нестерпний щем, коли він поклав перед собою футляр зі складеним талесом, який досі дивом ще був при ньому. Цей шовковий талес вишила для нього Пуа. Йому так захотілося бодай один раз іще прочитати в ньому молитву Шахарит. Так захотілося надягнути на голову і на руку біля самого серця свої тфіліни.
Повністю голий, Авель стояв серед натовпу голих чоловіків.
Шхітою заборонено, щоб одна тварина бачила смерть іншої. Шохет повинен зробити все, щоб до цього не доходило за жодних умов.
П’ятьох наступних нагих людей гнали до ями і наказували лягати на мертві тіла. Постріл. Постріл. Постріл. Постріл. Постріл.
Лайка. Сміх. Короткі чіткі накази.
Авель відчув шкірою живота і грудей холодну та мокру від крови спину чоловіка під ним. Він упізнав цього чоловіка. Постріл.
фотокартка: костел Внебовзяття Пресвятої Діви Марії
Герш показував дорогу. Тепер він більше не тремтів. Був енергійний, рішучий — здавався майже радісним. Решта за ним не встигала, так швидко він ішов у бік костелу летючими кроками, ледь підстрибуючи. Ґумовий кийок, як маятник, розгойдувався вперед-назад.
Ця радість походила від полегшення, що можна нарешті вже не приховувати. Можна не розриватися між безпекою і сумлінням, припинити обмірковувати вибір, дати запаленому, ніби збільшеному вдвічі, мозку спокій. Дотепер Герш цілодобово тільки те й робив, що гарячково пережовував версії і