Амадока - Софія Юріївна Андрухович

вітали німецьких зверхників випростаною правою рукою, збирали підписи за звільнення з берлінського ув’язнення провідника, п’яніли від того, що мають владу тепер не тільки над своїми жінками, а й над більшістю місцевих мешканців, і щиро вірили, що кожен їхній вчинок виправданий війною й історією, має на меті встановлення так довго очікуваної справедливости. Інші, поприглядавшись до ситуації, покидали лави Української Армії, залишивши при собі зброю, — і відходили в ліс.

Роззуйте очі, казали вони тим, що прагнули залишатися, з якого це дива німці будуть іти нам назустріч. Вони лише використовують вас: усувають із вашою допомогою євреїв, а потім так само і вас усунуть. Але більшість людей — тихих і переляканих — забилась у темні кутки біля своїх печей і молилася. Дасть Бог, нас не зачеплять. Війна закінчиться, все це минеться, якось воно буде.

20 липня 1941 року на центральних вулицях відбувся парад Української Армії. З Коропця прибув добре озброєний загін піхоти, за яким виступала кінна ескадра вояків у народних строях зі стягами, а слідом за ними йшли дівчата у вишитих сорочках, з барвистими стрічками у волоссі, і несли образи з Христом і Дівою Марією, синьо-жовті прапори й величезні, зростом із людину, тризуби, сплетені з квітів та вив’язані з вишитих рушників. Чи говорила баба Уляна про свастики? Одного разу вона сказала, що серед символіки, поруч із тризубами, була також і свастика. Але пізніше, коли ти її про це перепитував, вона роздратовано супилась і відмовлялася говорити.

Щоправда, про трибуни з німецькими військовими в досконалій уніформі з сіро-блакитної тканини вона згадувала щоразу. Військові були усміхнені, задоволені. Налаштовані майже лагідно. Шкіряні паски, що охоплювали уніформу, лисніли на сонці. На них видивлялися свіжі рум’яні дівчата. Гірлянди з квітів розповсюджували інтенсивний запах. Важкі голови прив’ялих бутонів лягали у вологі долоні. Попереду чекало дуже багато роботи, але щоб добре і тяжко працювати, треба також добре відпочивати. Це виявилося не так уже й просто, якщо ти, офіцере, потрапив до цих диких країв, де про комфорт, до якого ти звик у себе вдома, не доводилося навіть мріяти.

Тут не було порядних ресторанів і театрів, не вміли варити справжню каву, і добре, що бодай якийсь запас доброго вина вони везли з собою у дерев’яних скринях, напханих соломою. Що вже казати про порядні — тут не було навіть стерпних закладів, хоча з часом, зрештою, цим хлопцям вдалося відшукати собі і непоганих кухарів, і шевців, і навіть якихось музик (зазвичай то були євреї з нашитими літерами W на рукавах).

Голова Judenreferat у Чорткові Курт Фаль привіз із собою німецького єврея на ім’я Вольф і зробив його шефом місцевої Ordnungdienst. У сержанта місцевої жандармерії був особистий голяр на прізвисько Папуш. Синові ляндкомісара їхній єврей Баумштайн зробив дерев’яного коника, якого похвалив сам Отто Вехтер, приїхавши якось на інспекцію з Лемберґа. Сестри Дора й Емма виявилися чудовими гувернантками, няньками, кравчинями, прибиральницями, куховарками, перукарками у домі ляндкомісара. Жандарми Рукс, Томанек і Розенов мали зубні протези від старого дантиста Райнфельда.

У скат можна було пограти в українському казино, розташованому в приміщенні залізничного вокзалу. Біля української поліційної станції виявився кінотеатр, у якому вдавалося вимкнутися з дійсности на годину-другу. На тютюновій фабриці в Монастириськах видавали скільки завгодно лікеру й горілки, а ще — непоганих сигар. При цій фабриці був бар, у якому подавали чудовий часниковий соус і холодну зельцерську воду. Власником був місцевий поляк, а його дружина, українка, витираючи ляду, звабливо гойдала грудьми під тонкою блузкою.

Полювали в пахучих лісах, засипаних опалим осіннім листям. Каталися на лещатах. Приносили своїм дітям кудлатих цуценят у подарунок і відчували, як у грудях усе стискається від зворушення, а шрами зі студентських дуелей на мензурах починають пекти від приливу крови до обличчя. Поринали в романи з місцевими польками чи навіть дружинами колег. Співали. Ревіли на порожніх вулицях після пиятики о четвертій ранку. Мали власний фотель за обіднім столом у саду родини Біліїв. Після вечері грали у преферанс із українським лікарем і польським адвокатом. Слухали музику і спів птахів. Виїздили на кінні прогулянки з дружиною і дітьми. Милувалися містечком, що розкинулось серед пагорбів, бароковими вежами. Ляскотіли нагайкою. Намацували поглядом свою ошатну віллу з балконом на березі Стрипи. Почували всередині спокій.

Тимчасово, але таки облаштувалися.

фотокартка: автопортрет чотирнадцятирічної Христі, відображеної у шибі дому з видом на подвір’я, паркан і кущі аґресту

Василь Фрасуляк спостерігав за моментом, коли німецькі війська перевалили через пагорб на заході і, як мурашва, поповзли шляхом додолу. Разки вантажівок і автомобілів, мотоцикли з причепами, оповиті хмарою сепієвої куряви. Серед них був навіть загін велосипедистів. Це виглядало романтично, але вже того ж вечора місто розривало від криків, дерлося від дикого жіночого волання.

Сусід побачив з-за паркана, як Василь нервово, немов лисиця, охоплена тривогою за потомство, міряє кроками двір, то прилипнувши до паркана і видивляючись крізь гілки дерев на дахи внизу, силует Ратуші, вежі монастиря (все таке знайоме, що аж непомітне; все таке спокійне, незмінне), то кидаючись до будинку, збігаючи кількома сходинками на ґанок, щоб зазирнути крізь вікно до кімнати і розгледіти трьох своїх доньок і дружину, яким він наказав сидіти і ворушитися якнайменше.

Не бійся, — крекнув сусід, кумедно примруживши одне око, — наших вони не чіпають. Хіба якби-с був комуністом.

Фрасуляк відчув, як у сонячному сплетінні його засмоктала гнилиста нудьга. Роздратований, він навіть не глянув у бік сусіда. Але той не зважав. Був у доброму гуморі. Мабуть, уже встиг випити.

Я маю думку, — зашепотів він по-змовницьки, розгорнувши товстими брунатними пальцями кущі аґресту і висунувши голову вперед, мало не настромлюючи її на штахети. — Чи не взяти у Гольців ту їхню Мір’ям, щоб не траплялася німцям на очі. Я б її сховав на стриху, ніхто б і не знав, що вона там у мене є. Тільки від Влодзі хіба щось сховаєш.

І він засміявся.

Їй чотирнадцять років, — процідив крізь зуби Василь.

Шкода дівку, — зітхнув сусід.

Може, ще нічого не буде, — сказав Василь, змушуючи себе заспокоїтися.

фотокартка: чорні гілки, воронячі гнізда над черепицею, лет пір’їни, гнаної вітром

Аж прийшло троє наших хлопців — інженер, вчитель і семінарист. У кожного — синьо-жовта стрічка на рукаві. Від важких кроків забриніло скло у креденсі.

Інженер Гогуля — той самий, якого Василь Фрасуляк переховував колись у цій кімнаті під підлогою, — привів двох інших. Він першим зайшов до будинку, широко усміхаючись, подаючи Фрасулякові праву руку, а лівою долонею поплескуючи господаря по плечі. — Я вам кажу, хлопці,