Сага про Єсту Берлінга - Сельма Лагерлеф
Горе мені, горе усім нам, дітям Вермланду! Від життя ми вимагаємо краси, тільки краси. Породжені зреченням, суворістю та вбогістю, ми простягаємо руки в довгій молитві й просимо одного — краси. Нехай життя наше буде трояндовим кущем, хай воно розквітне коханням, вином і розвагами і нехай той цвіт буде всім нам приступний! Ось чого ми бажаємо, хоч край наш має інше обличчя — суворе, поважне, сповнене зречення. Край наш — це вічний символ задуми, а в головах наших не посіяно жодної думки.
О Вермланде, благословенний і прекрасний!
Так промовляв він схвильованим, тремтячим голосом, із сльозами на очах. Дівчата вражено слухали його і самі теж трохи зворушилися. Хоч навряд чи вгадували, яка сила почуттів ховається під тією блискучою заслоною, з жартів і сміху.
Увечері, коли всі вмостилися на возі, дівчата не завважили, куди їх везе патрон Юліус, аж поки опинилися перед ганком в Екебю.
— Заходьмо, дівоньки, та трохи потанцюємо, — запропонував патрон Юліус.
А що сказали кавалери, як побачили його з зів’ялим вінком на капелюсі й повним возом дівчат?
— Ми так і думали, — сказали вони, — що дівчата кудись потягли його з собою, а то він був би вже тут кілька годин тому.
Кавалери ж бо знали, що це вже всімнадцяте патрон Юліус пробує залишити Екебю, один раз кожного року.
Сам він уже забув і цю і всі інші спроби. Сумління його знову заснуло на цілий рік.
Чудова людина був той патрон Юліус. Легкий у танці, невтомний коло столу з картами. Рука його однаково володіла пером, пензлем і смичком. Він мав чутливе серце, йому ніколи не бракувало пісень і прекрасних слів. Та навіщо б йому було все це, якби він не мав сумління, що прокидалося в нього раз на рік, достоту, як ті метелики, що виринають з понурої темряви, дістають крила, щоб пожити кілька годин у денному світлі й сонячному сяйві?
Розділ двадцять четвертий
ЧЕРЕП’ЯНІ СВЯТІ
Церква в Свартше вся біла, всередині й назовні, білі стіни, біла каз'альниця, лавки, хори, стеля, вікна, скатерка на олтарі — геть усе біле. В церкві немає ніяких прикрас, ані образів, ані щитів з гербами. Над олтарем здіймається тільки дерев’яний хрест, перев’язаний білою стрічкою. Та колись було інакше. Тоді в цьому божому домі стеля була вся розмальована і всюди стояло повно барвистих кам’яних та череп’яних фігур.
Колись давно літнього дня в Свартше стояв митець і стежив за хмарами, що ніби напливали на сонце. Він бачив, як сліпучо-білі баранці, що з’явилися вранці на обрії, бралися все вище й вище, бачив, як усі ті велети, що вичікували слушного часу, виростали й рушали на штурм небесної висоти. Вони понапинали вітрила, наче кораблі, розгорнули прапори, наче вояки. Вони хотіли захопити все небо. Одначе перед сонцем, володарем простору, ті понадимані чудовиська змінились і прибрали невинної форми. Котрий був кровожерним левом, то став напудрованою дамою, котрий велетом із такими руками, що хоч кого б розчавили, то влігся, мов сонний сфінкс. Декотрі поприкривали свою білу голизну облямованими золотом плащами, а ще інші нафарбували рожевим свої білі як сніг щоки. Вони слалися рівниною, виростали лісом, здіймалися замками з високими баштами. Врешті білі хмари заволоділи літнім небом. Сповнили собою все блакитне склепіння. Вони досягли сонця й затулили його. «О, як було б чудово, — подумав побожний митець, — коли б сповнені туги людські душі могли вибратися на ті гостроверхі гори й попливти на них, мов на хистких кораблях, усе вище й вище!»
І раптом він збагнув: білі хмари літнього дня — то кораблі, що на них пливуть праведні душі.
І він побачив їх. Вони стояли на громадді хмар з лілеями в руках, з золотими вінками на головах. Простір дзвенів від їхніх пісень. Янголи на широких дужих крилах злітали згори їм назустріч. О, скільки було тих праведників! Хмари наростали, і їх прибувало все більше й більше. Вони відпочивали на тих хмарах, як водяні лілеї на озері, оздоблювали їх, як лілеї оздоблюють луки. Який величний похід! Хмара котилася за хмарою, і всі з небесними полками в срібному обладунку, всі повні безсмертних співаків у облямованих пурпуром мантіях.
Потім той митець розмальовував стелю в церкві Свартше. Він захотів зобразити літні хмари, що на них праведні душі пливли до небесного царства. Рука, що водила пензлем, була дужа, але не досить гнучка, тож хмари більше скидалися на довгі кучері перуки, ніж на рухому гору легкого туману. А що святі прибирають тієї подоби, яку їм надасть митцева уява, то він не придумав нічого ліпшого, як одягти їх у людське вбрання — довгі червоні киреї, високі єпіскопські шапки і чорні каптани з накрохмаленими брижами. Він наділив їх великими головами й мізерним тілом і дав їм у руки хустки та молитовники. До їхніх уст він подоточував латинські вислови, а для тих, кого вважав найзначнішими, повмощував на хмарах міцні дерев’яні стільці, щоб вони зручно сиділи собі, поки летітимуть у вічність.
Кожен знав, що сердешному маляреві не об’являлися ні духи, ні янголи, тому ніхто й не дивувався, що він не зумів надати їм неземної вроди. Але ті образи доброго майстра багатьом подобалися і будили в людей побожний настрій. І, мені здається, були варті, щоб і наші очі помилувалися ними.
Але того року, коли в Екебю панували кавалери, граф Дона звелів пофарбувати церкву в білий колір. Тоді й знищено малювання на стелі. Винесено також череп’яні фігури святих.
Ох, ті череп’яні святі!
Краще вже було б, щоб якась людська недоля принесла мені стільки горя, як принесла їхня загибель; краще б жорстокість живих сповнила мене такою гіркотою, яку я відчувала через них.
Бо подумайте тільки! Там був святий Олаф з короною на шоломі й сокирою, в руці, а біля ніг йому лежав повалений велетень. На казальниці стояла Юдит у червоній корсетці й синій спідниці, з мечем в
