Сага про Єсту Берлінга - Сельма Лагерлеф
— То вони не вірять? — спитав капітан.
— Ніхто не вірить, капітане, — відповіла господиня.
Після таких звісток капітан Ленарт довше не міг усидіти в заїзді, хотів якнайшвидше бігти додому.
Але надворі зустрів добрих своїх знайомих, кавалерів з Екебю, що саме простували до заїзду. Їх запросив Сінтрам відсвяткувати свій день народження. Кавалери, анітрохи не вагаючись, потиснули колишньому в’язневі руку й привітали його з поверненням додому, і Сінтрам також.
— Любий Ленарте, — сказав він, — будь певен, що на все була воля божа!
— Тьху на тебе, мерзотнику! — обурився капітан Ленарт. — Гадаєш, я не знаю, що тебе не господь бог урятував від катової сокири?
Кавалери засміялися. Але Сінтрам нітрохи не образивсь, бо любив, як йому натякали на знайомство з нечистою силою.
Кавалери намовили капітана Ленарта випити з ними чарку за його повернення. А тоді, мовляв, він піде собі просто додому. Але капітанові зле повелося. Він п’ять років не пригублював зрадливої чарки. До того ж, мабуть, цілий день нічого не їв і був стомлений довгою дорогою. Одне слово, він геть сп’янів від двох чарок.
А як уже не тямив, що робить, кавалери почали вливати в нього чарку за чаркою. Не з лихим наміром — просто хотіли потішити того, хто п’ять років не куштував нічого доброго.
Капітан Ленарт звичайно не вживав горілки, та й тепер не хотів упиватися, адже він повертався до своєї дружини й дітей. Але натомість вмостився в шинку на ослоні й заснув.
А як він лежав без пам’яті, Єсту спокусило взяти вуглину та трохи брусничного соку й розмалювати йому лице. Він зробив з нього справжнього розбійника, бо вважав, що такий вид якраз пасує тому, хто щойно вернувся з в’язниці. Єста посадив йому синець під оком, провів червону смугу впоперек носа, насунув на лоба чуба й скуйовдив його, а тоді вимастив сажею все обличчя.
Кавалери посміялися з його витівки, Єста хотів змити своє малювання.
— Нехай буде, — мовив Сінтрам. — Капітан прокинеться, побачить себе й теж посміється.
Отож усе лишилося, як було, і кавалери більше не думали про капітана. Вони бенкетували цілу ніч, скінчили удосвіта і, звісно, мали в голові більше хмелю, аніж глузду.
Треба було вирішити, що зробити з капітаном Ленартом.
— Відвезімо його додому, — запропонував Сінтрам. — Подумайте, як зрадіє його дружина! І нам приємно буде подивитися на її радість. Мені аж сльози набігають на очі, як собі уявлю їхню зустріч. Відвезімо його додому!
Усіх зворушила ця думка. Господи, як же втішиться сувора господиня Гельєсетера!
Вони збудили капітана Ленарта і всадовили на один з повозів, що їх заспані служники давно вже повикочували надвір. Тоді всією зграєю рушили до Гельєсетера. Дехто куняв і мало не падав з повоза, дехто співав, щоб не заснути. Очі їм почервоніли, обличчя понабрякали — достоту волоцюги з великого шляху.
Та все ж вони якось доправилися до садиби, залишили коней на задньому подвір’ї і врочистою процесією рушили до ганку. Беренкройц і Юліус вели попід руки капітана Ленарта.
— Веселіше, капітане Ленарте! — казали йому кавалери. — Ось ти і вдома. Не бачиш хіба?
Ленарт розплющив очі й майже зовсім витверезився. Він був глибоко зворушений тим, що кавалери привели його аж додому.
— Приятелі! — звернувся він до них. — Я питав господа, за що мені судилося терпіти стільки горя…
— Цить, Ленарте! — гримнув Беренкройц. — Не треба нам твого казання!
— Нехай! — вступився Сінтрам. — Він так гарно говорить.
— Я питав господа й не розумів, а тепер розумію. Він хотів показати мені, яких я маю добрих приятелів. Приятелів, що провели мене додому, щоб поглянути, як ми з дружиною радітимемо. Бо дружина чекає на мене. Що варті п’ять років недолі супроти цього щастя?
Дужі кулаки затарабанили в двері. Кавалери не мали часу слухати його балаканини.
У будинку заворушилися. Повставали служниці й виглянули надвір. Вони сяк-так убралися, але побоялися відчинити двері такій зграї чоловіків. Нарешті засув відсунено, й на порозі з’явилася капітанова дружина.
— Чого вам треба? — спитала вона.
— Ми прийшли з твоїм чоловіком, — відповів Беренкройц.
Кавалери підштовхнули капітана, і він поточився до неї, п’яний, з обличчям розбійника. А за ним вона побачила повно таких самих п’яних чоловіків, що ледве трималися на ногах. Вона відсахнулася назад, а капітан підступив ближче й простягнув до неї руки.
— Ти пішов, як злодій, а повернувся, як волоцюга! — крикнула вона й рушила назад до хати.
Капітан нічого не второпав і хотів іти за нею, але вона штовхнула його в груди.
— Ти гадаєш, що мені потрібен такий чоловік, а моїм дітям такий батько?
Грюкнули двері, брязнув засув.
Капітан Ленарт кинувся до дверей і почав гримати в них.
Тоді кавалери не витримали й зареготали. Він був такий упевнений у своїй дружині, а вона, бач, знати його не хоче! Все це здавалося їм страшенно смішним.
Почувши той регіт, капітан кинувся на них із кулаками. Кавалери втекли й швидко посідали на свої повози. Капітан погнався був за ними, але з поспіху спіткнувся на камінь і впав. А коли підвівся, йому вже було не до кавалерів. У його запамороченій голові блиснула одна думка: що ніщо в цьому світі не діється без волі божої, нічогісінько.
— Куди ж ти поведеш мене? — спитав він бога. — Я ж бо пір’їна, гнана подихом твоїм. Я іграшка в твоїх руках. Куди ти закинеш мене? Навіщо ти зачинив переді мною двері мого дому?
І він пішов собі геть, вважаючи, що така воля божа.
Коли зійшло сонце, капітан Ленарт стояв на вершині Брубю й дивився в долину. О, бідні долиняни ще не знали, що наближається їхній спаситель! Жоден злидар чи прибитий горем тоді ще не плів вінків із зів’ялого віття брусниці й не вішав їх на дверях своєї хижі, не посипав поріг, що його він скоро мав переступити, духмяною лавандою та польовими квітками. Матері ще не піднімали на руки дітей своїх, щоб ті побачили, як він іде. Не прибирали задля нього ще хат і не накривали закурених вогнищ пахучим
