Сага про Єсту Берлінга - Сельма Лагерлеф
Мар’яна звикла стежити за всіма своїми почуваннями й помічала, як та відраза глибшала й росла з кожним днем. Водночас їй здавалося, що вона навіки зв’язана з батьківським домом. Вона розуміла, що краще б їй поїхати між чужі люди, але після хвороби не могла зважитись на подорож. Вона вже гадала, що ніколи не матиме спокою. Отак буде мучитись далі, аж поки одного чудового дня втратить над собою владу й відверто викаже батькові все, що їй накипіло на серці. Тоді почнеться не життя, а мука.
Так минула весна й початок літа. В липні Мар’яна заручилася з бароном Адріаном, щоб мати нарешті свій власний дім.
Якось перед обідом барон Адріан примчав до них на чудовому коні. Його гусарське убрання виблискувало на сонці, остроги й шабля на перев’язі аж сяяли, а ще дужче світилося молоде обличчя й усміхнені очі. Мельхіор Сінклер сам вийшов на ганок зустріти його. Мар’яна сиділа коло вікна з шитвом. Вона бачила, як приїхав барон, і чула кожне слово їхньої розмови.
— Добрий день, лицарю Ясне Сонечко! — привітався господар з гостем. — Як ти в біса видженджурився! Чи, бува, не свататись приїхав?
— Авжеж, ви вгадали, дядечку, — засміявся той.
— І тобі не соромно, баламуте? Чим же ти годуватимеш свою дружину?
— Нічим, дядечку. Якби я щось мав, то хіба брав би на себе таке ярмо?
— Та невже, лицарю Ясне Сонечко? Але ж ти якось справив собі цю прегарну накидку?
— На борг, дядечку.
— Ну, а кінь? Він вартий купи грошей, паничу. Де ти його взяв?
— Позичив, дядечку.
Це було вже занадто, і Мельхіор Сінклер здався.
— Бог з тобою, хлопче, — мовив він. — Тобі справді треба дружини з маєтком. Що ж, бери Мар’яну, коли зумієш.
Таким чином, ще не встиг Адріан злізти з коня, як вони про все домовились. Одначе господар Б’єрне знав, що робить, бо барон Адріан був чудовий хлопець.
Потім майбутній наречений прийшов до Мар’яни і відразу заявив, чого хоче.
— О Мар’яно, люба Мар’яно! Я вже балакав із твоїм батьком, Я був би дуже радий, коли б ти пішла за мене заміж. Скажи, що ти згодна, Мар’яно!
Мар’яна швидко випитала в нього правду. Його батько, старий барон, знову дав себе ошукати й купив кілька порожніх копалень. Він ціле життя купував копальні й ніколи не мав з них зиску. Адріанова мати дуже стурбована.
Сам він заліз у борги й тепер сватається до неї, щоб урятувати батьківський маєток і честь свого мундира.
Його маєток Гедебю лежав по той бік озера, майже навпроти Б’єрне. Мар’яна добре знала Адріана, бо він був її одноліток, і вони змалку разом гралися.
— Чому б тобі справді не вийти за мене заміж, Мар’яно? Я так марную своє життя: їжджу на позиченому коні, і не маю чим заплатити кравцеві. Так довго не може тривати… Доведеться піти у відставку й пустити собі кулю в лоба.
— Але подумай, Адріане, яке з нас буде подружжя? Ми ж нітрохи не закохані одне в одного.
— Ну, такі дурниці мене зовсім це обходять, — заявив він. — Я люблю їздити на доброму коні й полювати, але я не солодкий кавалер, а трудівник. Мені аби тільки роздобути грошей, щоб не пропав маєток і щоб мати мала спокій, то я був би вдоволений. Я б собі орав і сіяв, бо люблю працювати.
Він дивився на Мар’яну чесними очима, і вона знала, що то правда, що на нього можна покластися. Вона заручилася з ним не тільки тому, що хотіла піти з дому, але й тому, що він завше їй подобався.
Проте Мар’яна ніколи не забуде того тяжкого безглуздого місяця, що почався після їхніх заручин одного серпневого вечора.
Барон Адріан ставав з кожним днем сумніший і мовчазніший. Він, щоправда, приїздив до Б’єрне часто, навіть по кілька разів на день, але Мар’яна помічала, який він пригноблений. Коли ще були гості, він здобувався на який жарт, а як вони залишалися самі, притихав і робився нестерпно нудний. Вона добре розуміла, що з ним діялося. Виходить, не легко одружитися з бридкою жінкою. В ньому прокинулась відраза. Мар’яна краще, ніж хто, знала, яка вона бридка, Звичайно, вона з самого початку дала йому наздогад, що не чекає від нього пестощів і любощів, та однаково йому важко звикнути до думки, що вона стане його дружиною. І він що далі, то дужче мучився. То чого ж він зволікає, чого не зриває заручин? Адже Мар’яна досить ясно натякала йому на це. Сама вона не могла нічого вдіяти. Батько заявив навпростець, що як вона й далі перебиратиме нареченими, то накличе на себе неславу. Врешті Мар’яна почала зневажати і батька, й Адріана, і ладна була зробити що завгодно, аби тільки спекатися їх обох.
І раптом через кілька днів після великого бенкету на честь заручин усе навдивовижу змінилося.
Посеред (піщаної доріжки перед самим ганком у Б’єрне лежав великий камінь, що не одному дався взнаки. Вози наїздили на нього, коні й люди спотикалися, служниці, що поверталися від корів з важкими дійницями, зачіплялися й розливали молоко, а каменя все одно не прибирали, бо він там лежав ще за тих часів, як були живі батьки Мельхіора Сінклера, коли ніхто навіть і не думав будуватися на тому місці. Тож господар і не хотів викопувати його звідти.
Але якось наприкінці серпня служниці несли важкий шаплик, спіткнулись на камінь, попадали й дуже побилися. Всі ще дужче зненавиділи той камінь.
Це було вранці. Мельхіор Сінклер, як завжди в цю пору, подався оглядати своє господарство. Але челядь ще не розійшлася до роботи, тож пані Густава звеліла наймитам викопати камінь.
Вони ломами та лопатами виважили й витягли з землі старого заваду, а тоді вшістьох віднесли його в куток подвір’я.
Та не встигли наймити впоратися з каменем, як повернувся господар і відразу помітив зміну. Можна собі уявити, як він розсердився. Мовляв, подвір’я стало ніби чуже. Хто
