Сага про Єсту Берлінга - Сельма Лагерлеф

О, він ще стояв і тривожним оком дивився на шкоду, що її заподіяла посуха. Урожай вигорів, і люди начебто вже й не думали орати землю під новий. Він звів погляд до синіх гір і в ясному райковому сонці побачив руді місцини, по яких пройшла лісова пожежа. Берези при дорозі майже геть посохли. З безлічі дрібних прикмет — з запаху браги, що його чути було, коли він минав садиби, з поламаних огорож, з того, як мало дров було коло хат, — він бачив, що люди перестали дбати про свої статки, що прийшли злидні, що всі збайдужіли і шукають потіхи в горілці.

І, може, й добре було, що він усе те бачив. Адже йому не судилось милуватися зеленими врунами на власному полі, сидіти біля власного вогнища й дивитись, як попеліють жарини, не судилося відчувати в своїх долонях м’яких рученят власних дітей і знаходити опору у вірній дружині. Може, для нього й добре було, що він, сам пригнічений горем, бачив біду інших людей і міг потішити їх. Може, для нього й добре було, що настав такий тяжкий час, коли скупа природа наслала злидні на убогіших, а багато заможніших ніби заповзялися прогайнувати все, що мають.

Капітан Ленарт стояв на пагорбі Брубю й думав, що, може, він богові потрібен.

Треба сказати, що кавалерам і на думку не спало, що то вони винні в капітановому лихові, а Сінтрам знав, та мовчав. В околиці люди судили горду жінку, що відштовхнула від себе такого доброго чоловіка. Кажуть, ніби кожного, хто заводив з нею мову про капітана, вона уривала на першому ж слові. Вона не хотіла навіть чути його наймення. А капітан Ленарт нічого не робив, щоб змінити якось її думку.

Минув день.

Один старий господар із Гейбергбю лежить на смертельній постелі. Він уже причастився, дедалі слабшає і знає, що мас померти. Неспокійний, як кожен, хто вирушає в далеку мандрівку, він наказує переносити ліжко то з кухні до світлиці, то з світлиці до кухні. Той неспокій ще дужче, ніж важке хрипіння і примерклий погляд, свідчить, що йому приходить кінець.

Навколо стоять дружина, діти й челядь. Він був щасливий, багатий, його шанували. Він не самітний у свою останню годину. Навколо стоять не чужі люди, що нетерпляче очікували б на його смерть. Старий говорить про себе вже так, ніби стоїть перед лицем господнім, а свідки навколо співчутливо зітхають і потверджують, що все те правда.

— Я був працьовитий і добрий господар, — каже він. — Любив дружину, як свою правицю, не давав своїм дітям рости без догляду й без науки. Я не пив, не орав чужої межі, не гнав коня під гору. Худоба моя не голодувала взимку, а вівці не пріли влітку нестрижені.

А навколо заплакана челядь луною проказує за ним:

— Він був добрий господар, о господи! Він не гнав коня під гору і не лишав овець пріти у вовні влітку.

Тим часом до хати непомітно заходить якийсь убогий попросити їсти. І, тихо зупинившись коло дверей, чує звідти слова хворого.

А той веде далі:

— Я корчував ліс, осушував болото, клав рівні борозни. Я збудував клуню, що може вмістити втричі більше хліба, ніж. за мого батька. З блискучих далерів я звелів зробити три срібні келихи. А мій батько зробив тільки один.

Убогий коло дверей чує все. Чує, як хворий вихваляє себе, ніби стоїть перед господнім троном. Чує, як діти й челядь проказують за ним:

— Він справді клав рівні борозни.

— Господь дасть мені добре місце в своєму царстві, — каже далі старий.

— Пан біг буде ласкавий до нашого господаря, — й собі каже, челядь.

Чоловік коло дверей слухає, і його охоплює жах, бо ж вія довгих п’ять років був іграшкою в руках господніх, пір’їною, що її жене господній подих.

Він підходить до хворого і бере його за руку.

— Приятелю! — каже він, і голос йому тремтить з хвилювання. — А чи ти подумав, який наш господь, що перед його обличчям ти скоро станеш? Він могутній і грізний. Земля — його поле, а бурі — коні його. Широке небо гойдається від його важкої ходи. А ти стаєш перед ним і кажеш: «Я клав рівні борозни, сіяв жито, корчував ліс». Хочеш похвалитися перед ним, помірятися з ним силою? Хіба ти не знаєш, який могутній господь, що до його царства ти маєш вирушити?

Старий витріщає очі й хрипить ще дужче, вуста йому кривляться з переляку.

— Не приступай до господа з гучними словами! — провадить далі мандрівець. — Наймогутніші світу сього — це вимолочена солома в його клуні. За день він будує цілі світи. Він викопав океани й підняв гори. Він оздобив землю рослинами. Такого трудівника, як він, другого немає, і тобі годі з ним рівнятися. Схились перед ним, душе людська, що відходиш у вічність! Упади в порох перед паном своїм і богом! Над тобою шаленіє господня буря. Бушує господній гнів, як нищівна блискавка. Схили ж голову! Вчепись, як дитина, в полу його киреї і проси милосердя! Ляж у порох та моли його ласки! Скорися, душе людська, творцеві своєму!

Очі хворого й далі витріщені, руки складені, проте обличчя проясніло і хрипіння втихло.

— О душе людська, що відходиш у вічність! — виголошує мандрівець. — Ти скорилась в останню хвилину перед богом, і він, мов дитину, візьме тебе на руки й занесе до царства небесного!

Старий зітхає востаннє, і все кінчається. Капітан Ленарт схиляє голову й починає молитися. Решта всі, схлипуючи, також моляться.

Коли за хвилю вони підводять голови, старий селянин лежить тихо, очі його ніби світяться відблиском якогось неземного видива, уста всміхаються, обличчя злагідніло. Він побачив бога. «О ти, велика, прекрасна душе людська, — думає кожен собі. — Ти вже. бачиш його, ти вже скинула земні кайдани! В останню хвилину ти схилилась перед своїм творцем. Скорилася, і він узяв тебе на руки, мов дитину».

— Він побачив бога, — каже син і затуляє померлому очі.

— Побачив, як відслонилося небо, — схлипують діти й челядь.

Стара господиня тремтячою рукою торкає капітана Ленарта за плече:

— Ви помогли йому в найтяжчу годину, капітане.

А він мовчить. Відчуває, що здобув хист до сильних слів і великих вчинків. Він і сам не знає чому. Тремтить, як метелик, що тільки-но вилупився з лялечки, а крила його вже розгортаються в