Сага про Єсту Берлінга - Сельма Лагерлеф

Найважче все-таки прощатися з кавалерами.

Маленький, круглий патрон Юліус, створений швидше на те, щоб котитися по землі, аніж ходити, сповнений трагізму до самих кінчиків своїх пальців. Він згадав великого грека[17], що спокійно випив чашу отрути в колі зажурених учнів. Згадав також старого короля Єсту, що пророкував, нібито шведський люд захоче колись викопати його з могили.

Наостанці він заспівав кавалерам найкращої своєї пісні, а сам думав про лебедя, що вмираючи співає. Він хотів, щоб про нього лишилася пам’ять, як про велику душу, що не принизиться до жалів і нарікань, а відходить на хвилях чарівних звуків.

Нарешті випито останній келих, проспівано останню пісню, всіх пообнімано. Патрон Юліус убрався в пальто і взяв батога. У всіх були заплакані очі, а його власні так заслав смуток, що він нічого не бачив.

Кавалери підняли патрона Юліуса, гримнуло гучне «Слава», його посадовили кудись, — він не бачив, куди саме. Ляснув батіг, і повіз покотився. Патрон Юліус поїхав, а як сльози йому трохи висохли і він зміг глянути на світ божий, то виявилося, що він уже на гостинці.

Звісно, кавалери плакали, охоплені глибоким смутком, одначе горе не задушило в серцях їхніх хисту до веселощів.

Котрийсь із них — чи поет Єста Берлінг, чи старий воїн і картяр Беренкройц, чи втомлений життям кузен Крістофер, — урядив так, що старій Кайсі не довелося покидати стайні, а трухлявій чортопхайці — возовні. Натомість викочено драбинястого воза, запряжено в нього великого сорокатого вола, вмощено туди червону скриню, зелене барильце та різьблену скриньку з харчами, а насамкінець і патрона Юліуса — але не на скриньку з харчами й не на мальовану скриню, а на спину сорокатому волові.

Так уже створені люди! Вони не мають снаги сприйняти горе у всій його повноті. Кавалери, певна річ, побивалися за своїм товаришем, що їхав додому вмирати, за тією зів’ялою лілеєю, за смертельно пораненим лебедем, що вмираючи співає. Але на серці їм полегшало, коли вони побачили патрона Юліуса на спині у вола: огрядне його тіло здригалося з плачу, простягнені до останніх обіймів руки опали в розпачі, а очі шукали справедливості в непривітного неба.

На гостинці туман перед очима в патрона Юліуса розвіявся, і він помітив, що сидить верхи на хисткій спині якоїсь тварини. Кажуть, що тоді він почав розмірковувати про все, що відбулося за сімнадцять років. Стара Кайса за цей час невпізнанно змінилася. Чи так на неї вплинули овес і конюшина Екебю? І він вигукнув — я не знаю, хто почув його слова: камені на дорозі чи пташки в поближніх кущах, — але він справді вигукнув:

— Хай мене чорт настромить на вила, коли в тебе, Кайсо, не виросли роги!

Він поміркував ще трохи, тоді обережно зсунувся з вола, виліз на воза, вмостився на скриньці з харчами і знову заглибився у свої думки.

Невдовзі, вже поблизу Брубю, патрон Юліус почув веселу пісеньку:

Раз і два,

По луці

Сунуть вермландські стрільці…

Пісня линула йому назустріч, але то були зовсім не стрільці, а веселі дівчата з Берти та дві дочки судді з Муикерюда. Вони поначіплювали клуночки з їжею на довгі палиці, взяли їх на плечі, мов рушниці, і відважно маршували під гарячим сонцем, приспівуючи собі в лад: «Раз і два, по луці…»

— Куди ви, патроне Юліусе? — гукнули дівчата, порівнявшися з ним і не помічаючи хмари смутку, що затінила йому чоло.

— Їду геть з оселі гріха та гультяйства, — відповів патрон Юліус. — Не хочу більше жити з ледарями й шибениками. Їду додому, до матері своєї.

— Не може бути! Невже ви покинете Екебю?

— Покину! — мовив він і стукнув кулаком по скрині. — Як Лот колись тікав з Содома й Гоморри, так я тікаю з Екебю. Там тепер немає жодної праведної людини. Та коли розпадеться земля, а з неба лине сірчаний дощ, я втішуся справедливим божим судом. Бувайте здорові, дівоньки, бережіться Екебю!

Він хотів їхати далі, але веселі дівчата мали інше на думці. Вони правилися на вершину гори Дундер, а дорога була далека, отож їм забаглося, щоб патрон Юліус підвіз їх до самого підгір’я.

Щасливі ті, хто може втішатися божим сонечком і забути про все на світі! Не минуло й двох хвилин, як дівчата домоглися свого. Патрон Юліус повернув воза й рушив до гори Дундер. Він сидів на скриньці з харчами й усміхався, поки дівчата вмощувались на возі. Вздовж дороги росла королиця, рум’янок і льонок. Волові треба було часом відпочити, тоді дівчата злазили і рвали квітки. Невдовзі в Юліуса на голові й у вола на рогах красувалися пишні вінки.

Трохи далі їм почали траплятися ясно-зелені молоді берізки й темні вільхові зарослі. Дівчата наламали віття, заклечали віз, і він тепер скидався на рухомий лісок. Цілий день дівчата бавилися й веселились.

З кожною годиною патрон Юліус ставав лагідніший і тихомирніший. Він поділився з дівчатами своїми харчами, співав їм пісень. Коли вони нарешті дісталися на вершину гори Дундер, звідти відкрилися такі величні й прегарні краєвиди, що на очі їм набігли сльози. Серце патронові Юліусові дужче забилося в грудях, з уст самі полилися слова, і він виголосив хвалу своєму улюбленому краєві.

— О Вермланде, благословенний і прекрасний! Часто я дивився на карту й міркував: що ти собою єси? А тепер знаю. Ти старий, побожний схимник, що сидить замріяний, підібгавши ноги й склавши на колінах руки. Гостроверха шапка твоя насунена на примружені очі. Ти любомудрий святий мрійник. А який ти гарний! Безмежні ліси — твої шати, а довга стрічка блакитної води і сині ланцюги пагорбів — облямівка до тих шатів. Ти такий простий, що чужинець не бачить краси твоєї. Ти вбогий, як і годиться святому. Ти спокійно сидиш собі, і Венерн обмиває хвилями твої ступні й підібгані ноги. Ліворуч простяглися копальні та рудні. То твоє стукітливе серце. На північ пролягла чудова відлюдна, сповнена таємничої темряви рівнина. То твоя замріяна голова.

Коли я бачу тебе, мудрий велетню, очі мої заходять сльозою. Ти суворий у красі своїй, ти убогий, сповнений задуми й зречення, а все ж у суворих твоїх рисах я добачаю ніжність і лагідність. Я дивлюся на тебе і поклоняюся тобі. Досить мені глянути на твої широкі ліси, досить торкнутися краєчка твоїх шат, і душа моя