Сага про Єсту Берлінга - Сельма Лагерлеф

Ту хвилину хтось підходить, підходить він! Він знімає її з карети, несе на руках, о, який він дужий! Він пригортає її так палко, як сорок літ тому. Вона дивиться йому в вічі, такі самі блискучі, як були в двадцять п’ять років.

Її захоплює буря почуттів, навальна, як ніколи. Вона згадує, як він колись ніс її сходами на ганок. Хоч кохання її жило в серці всі ці довгі-довгі роки, а все ж вона забула, як гарно відчути себе в дужих обіймах, дивитися в молоді, променисті очі.

Вона не бачить, що він старий. Бачить тільки очі, його очі.

Вона не бачить чорної підлоги, вогкої, пліснявої стелі, бачить тільки його блискучі очі. За цю хвилину священик робиться статечним, вродливим чоловіком. Він змінився, тільки-но побачив її.

Вона чує його голос, дзвінкий голос, що тішить їй вухо. Так він говорить тільки до неї. Не треба йому було везти пробстові меблі до своїх порожніх кімнат, не треба їжі, не треба слуг. Навряд чи стара панна відчула б, що їй усього цього бракує. Вона чує тільки його голос, бачить тільки його очі.

Ніколи, ніколи досі не була вона така щаслива!

Як він галантно вклоняється, галантно й гордо, ніби вона княгиня, а він її коханець. У розмові з нею він удається до давніх висловів. А вона тільки щасливо усміхається.

Увечері він подає їй руку, і вони гуляють у старому, занедбаному садку. Вона не бачить, який він негарний і здичавілий. Розбуялі кущі здаються їй підстриженим живоплотом, бур’ян — густим рівним моріжком, довгі алеї тонуть у затінку, а в нішах серед темної зелені біліють статуї молодості, вірності, надії та кохання.

Вона знає, що він одружений, але не пам’ятає цього. Бо як можна таке пам’ятати? Адже їй двадцять років, а йому двадцять п’ять. Йому, молодому, сповненому снаги, напевне тільки двадцять п’ять років. Невже він має стати скупим священиком із Брубю, він, цей усміхнений юнак? Часом у його серці зринає тяжке передчуття, але. скарг убогих, прокльонів ошуканих, зневажливих слів, образ, глуму — всього цього він ще не знає. Серце його палає ще тільки чистим, невинним коханням. Гордий юнак ще не полюбив золота аж так, щоб плазувати по нього в багні, жебрати його в подорожніх, принижуватися, терпіти глум, холод і голод. Невже він через те нікчемне золото моритиме голодом свою дитину й мучитиме дружину? Не може цього бути. Таким він не стане. Він добрий, як усі люди. Він-бо не звір.

Його кохана не захотіла б прогулюватися з мерзенним лиходієм, не гідним посади, що її він зважився посісти!

О ні, такого вона б не вчинила.

— О Еросе, всевладний боже, тільки не цього вечора! Сьогодні цей чоловік не священик з Брубю, і завтра він ним не буде, і післязавтра.

Третього дня вона їде. Браму розширено. Карета котиться згори так швидко, як тільки можуть устигнути відпочилі коні.

Який сон, який розкішний сон! Цілих три доби ані хмаринки!

Вона усміхнена вернулася до свого замку й до своїх спогадів. Вона більше ніколи не чула, ніколи не розпитувалася про нього. Вона хотіла до кінця днів своїх снити той чудовий сон.

Священик із Брубю лишився в своїй спорожнілій оселі й плакав з розпуки. Вона вернула йому молодість. Невже він знову постаріє? Невже злий дух знову посяде його серце, і він стане такий нікчемний, як був досі?

Розділ двадцять третій

ПАТРОН ЮЛІУС

Патрон Юліус виніс із крила нахлібників свою червону мальовану скриню. В зелене барильце, що побувало з ним не в одній мандрівці, він налив пахучої померанцевої горілки, а в різьблену скриньку на їжу наклав масла, хліба, вилежаного сиру, що смачно полискував брунатно-зеленою шкіркою, салистої шинки та млинців, залитих малиновим варенням.

Тоді зі сльозами на очах подавсь прощатися з усім Екебю. Востаннє погладив точені скраклі і кругловидих дітей, що гралися на пагорбі. Обійшов усі альтанки в садку й всі гроти в парку. Навідався до конюшні й до корівні, погладив коней, поторсав злого бика за роги й дав телятам полизати руки. Нарешті вернувся заплаканий до будинку, де на нього чекав прощальний сніданок.

Яке ж сумне наше життя! І де береться в ньому стільки горя! Їжа — немов отруєна, вино — гірке. І кавалерам, і йому самому горло здавлювало хвилювання. Сльози затуманювали очі. Прощальну промову перебивало хлипання. Яке ж сумне життя! Віднині кожен день його життя буде сповнений безконечною тугою. Ніколи вуста його не засміються, пісні помруть у пам’яті, як квіти помирають на осінній землі. Він зблякне, згорбиться, зів’яне, мов скошена морозом троянда, мов спрагла лілея. Ніколи кавалери не побачать уже сердешного Юліуса. Важкі передчуття напливають йому на душу, мов тіні від буремних хмар на зоране поле. Він їде додому вмирати.

Він стояв перед ними, сповнений квітучого здоров’я і сили. Таким вони більше ніколи його не побачать. Ніколи жартома не питатимуть, коли він востаннє бачив свої великі пальці на ногах, не попросять, щоб він позичив їм свої щоки грати в скраклі. В печінці і в легенях у нього вже загніздилася хвороба. Він давно її відчуває, дні його пораховані.

О, нехай кавалери Екебю надовго заховають пам’ять про небіжчика! Хай не забувають про нього!

Його кликав обов’язок. Удома на нього чекала мати. Сімнадцять років дожидалася, коли він вернеться з Екебю. Тепер написала листа, і він мусив послухатись. Він знав, що це буде його смерть, але як добрий син мусив послухатись.

О чудові бенкети! О прекрасні прибережні луги й гордовиті водоспади! О веселі пригоди, біла гладенька підлога танцювальної зали, улюблене кавалерське крило! О скрипки й валторни, о щасливе, радісне життя! Розлучитися з цим усім означає померти.

Патрон Юліус пішов до кухні попрощатися з челяддю. Схвильований і розчулений, він переобнімав і перецілував геть усіх, почавши від ключниці й скінчивши бабусею, що жила там з ласки господарів. Дівчата плакали й побивалися над його гіркою долею. Щоб оце такий ласкавий та веселий пан мав померти! Невже вони ніколи більше не побачать його?

Патрон Юліус звелів витягти з возовні свою чортопхайку і вивести зі стайні свого коня.

Голос йому переривався, коли він давав той наказ. Отже, його повозові не судилося спокійно струхлявіти в Екебю, а старій Кайсі доведеться розлучитися з знайомим жолобом! Він не хотів казати про свою матір нічого