Сага про Єсту Берлінга - Сельма Лагерлеф

Раптом Левенборга вихоплює з світу мрій веселий сміх. Він знімає руки з клавішів і дослухається, ніби до чогось чудесного. Це ж бо давній сміх Єсти Берлінга, лагідний, добрий, заразливий сміх. Це ж найкраща музика, що її старий чув за все своє життя.

— Я знав, що Бетховен тобі допоможе, Єсто! — вигукує він. — Тепер усе гаразд.

Отак ласкава пані Музика вилікувала Єсту Берлінга від меланхолії.

Розділ двадцять другий

СВЯЩЕНИК З БРУБЮ

Еросе, всевладний боже, ти ж бо знаєш, що людям часом здається, ніби вони звільнилися від твоїх кайданів. У серцях їхніх завмирають усі прекрасні ночування, що єднають людей; До такого бідолахи вже простягає свої кігті шал, та ось з’являєшся ти, всемогутній охоронцю життя, і, як палиця святого, розквітає засушене серце.

Немає більшого скнари за священика з Брубю, ніхто так не вирізняється серед людей своєю жорстокістю й немилосердністю. Він цілу зиму не світить у хаті світла, сидить на немальованих стільцях, одягається в лахміття, харчується сухим хлібом і лютує, коли до його господи нагодиться який жебрак. Коні його голодують, а він продає сусідам сіно, корови його жують тверду придорожню траву та об’їдають мох із стін, і аж від гостинця чутно, як мекають його голодні вівці. Селяни кидають йому їжу, яку їхні собаки не хочуть їсти, і одяг, яким гордують жебраки. Рука його завжди благально простягнена, а спина принижено зігнута. Він жебрає в багатих і позичає на лихву бідним. Досить йому побачити де гріш, як він тремтить з тривоги, поки не сховає його до своєї кишені. І горе тому нещасному, хто не зуміє вчасно сплатити свій борг!

Одружився він пізно, та краще було б, якби він взагалі нікому не зав’язував світа. Дружина його вмерла з біди й тяжкої праці, а дочка пішла слугувати до чужих людей. Він постарівся, проте не полагіднішав. Його не покинула божевільна скнарість.

Та одного чудового дня на початку серпня на пагорбах Брубю з’являється важка карета, запряжена чотирма кіньми. В ній сидить вельможна стара панна з візником, служником і покоївкою. Вона їде відвідати священика з Брубю, що його замолоду кохала.

Коли він був навчителем у маєтку її батька, вони покохали одне одного, але пихаті родичі розлучили їх. І ось тепер вона їде побачитися з ним перед смертю. Побачитися з коханим молодості своєї — це все, що лишилося їй у житті.

Маленька, тендітна панна сидить у розкішній кареті і віддається мріям. Вона їде не до вбогого церковного будинку, а до прохолодної, затіненої альтанки в парку, де на неї чекає коханий. Вона бачить його перед собою: він молодий, він уміє цілувати, вміє любити. Вона знає, що зустріч близько, і ясно уявляє собі його образ. Який він гарний і вродливий! Він уміє мріяти, уміє горіти, сповнювати все її єство полум’ям захвату.

Вона тепер пожовкла, зів’яла, постарілася. Він, мабуть, не впізнає її, шістдесятирічну, але вона їде не на те, щоб на неї дивилися, а щоб самій глянути на коханого своєї молодості. Його роки не змінили, він зберіг молодість, вроду, палке серце.

Вона живе так далеко звідси, що й слова не чула про священика з Брубю. Ось нарешті карета гуркотить уже пагорбом, і на кручі видно церковний будинок.

— Бога ради, — скиглить жебрак при дорозі, — подайте бідному!

Шляхетна дама дає йому срібну монету й питає, чи далеко до будинку священика з Брубю.

Жебрак пильно й хитро позирає на неї.

— Будинок он там, але священика нема вдома, нікого нема вдома.

Маленька тендітна панна геть блідне. Немає більше прохолодної альтанки, не чекає там на неї коханий. Як вона могла сподіватися, що після сорока років знайде його там?

А чого шановній панні треба в церковному будинку?

Шановна панна хоче побачитися з тутешнім священиком. Вона його колись знала. Їх розділяло сорок років і сорок миль. З кожною милею вона скидала один рік смутку й спогадів, тож, опинившись тут, вона знову стала двадцятирічна дівчина, розвіявся смуток, розвіялися спогади.

Жебрак стоїть і дивиться на неї; на очах у нього вона з двадцятирічної обертається на шістдесятирічну, а потім із шістдесятирічної знову на двадцятирічну.

— Священик буде вдома після обіду, — каже він. — Вам найкраще спуститися тепер до заїзду в Брубю, а тоді приїхати знову. Запевняю вас, що після обіду священик буде вдома.

За хвилину важка карета з маленькою, постарілою панною вже котиться з пагорба до заїзду, а жебрак усе ще стоїть, тремтить і дивиться їй услід. Здається, що він зараз упаде на коліна й почне цілувати сліди від коліс.

Вимитий, поголений, виглянсуваний, у черевиках з блискучими пряжками, у шовкових панчохах, у комірці та чохлах, священик з Брубю стоїть опівдні перед дружиною пробста з Бру.

— Вона шляхетна панна, — каже він, — графська дочка. Як я можу запросити її до своєї вбогої оселі? Підлоги в мене чорні, вітальня без меблів, стеля в залі позеленіла від плісняви та вологи. Допоможіть мені, ласкава добродійко. Вона ж бо вельможна графська дочка!

— Звеліть сказати, що вас немає вдома.

— Ласкава добродійко, вона їхала сорок миль, щоб побачити мене, вбогого й нещасного. Вона не знає, як я тут живу. Я навіть не маю ліжка, щоб покласти її спати. Не маю ліжка навіть для її слуг.

— Ну, то хай не ночують!

— Ласкава добродійко! Бачу, що ви не розумієте мене. Я краще віддав би все, що маю, все, що призбирав ощадливо та пильно, аніж вирядив би її, не запросивши до своєї господи. Їй було двадцять років, коли я бачив її востаннє, подумайте, добродійко, відтоді минуло сорок років! Допоможіть мені, щоб я міг її пригостити в себе. Ось гроші, але тут треба чогось більшого за гроші.

О Еросе! Жінки люблять тебе. Вони краще ступлять задля тебе сто кроків, аніж один задля якогось іншого бога.

Покої, кухня й комора в пробстовій садибі спорожніли. Пробстове майно перевозять до священикової оселі. Коли пробст вертається з церкви, то застає порожні покої. Він прочиняє двері до кухні й питає про обід, але й там порожньо. Немає ні обіду, ні дружини, ні служниці. Що вдієш? Так захотів Ерос, всевладний бог.

Пополудні важка карета знову береться на пагорб. Маленька панна сидить у ній і міркує, чи не трапиться знову яка біда, чи вона справді тепер зустріне єдину радість свого життя.

Карета завертає на церковне подвір’я, але застряє в брамі. Вона занадто широка, а брама вузька. Візник ляскає батогом, коні натужуються,