Чорна дошка - Наталія Юріївна Доляк
Першим ділом спустився до погреба й порахував, що лишилось із їжі.
— На тиждень ше вистачить, — сказав дітям і дивно посміхнувся, аж у малих поза шкурою мороз пройшов.
Хлопчики залізли на піч і не потикались звідти впродовж десяти діб, допоки батько носив їм у полив’яних тарілочках різне вариво.
— Оце, скуштуйте, хлопці, це ж яка смакота, — примовляв, подаючи на піч сіру рідину.
— Тату, це бевка[6]? — питав молодший із братів. — Посоли.
— Нема солі, сину. Де ж бо їй узятись. Не сіяли цього року солі, — у скрутних обставинах, може, й не хотів жартувати, а так виходило.
Це дійсно була несолона бевка. До того бридке, що від нього хотілось бевкати, звідси й назва. А що іще міг запропонувати батько дітям? Хіба що бовтушку[7].
— Там є ще бурячки буде на завтра бовтушка. Чи навіть латури наварю.
Латурою називав Гаврило розведене на воді кукурудзяне борошно. З усього цього раціону вона була найменш огидною на смак. Діти сьорбали бевку і вкладались спати.
— Спіть, соколята, — ніжно казав їм батько. — Воно уві сні менше їсти хотітиметься, — а сам сидів та чекав, допоки малі поснуть.
Як хлопчики засопіли розмірено й голосно, випурхнув нечутно із хати — як був босий, у спідній сорочці та підштаниках. Оце лиш зачепив рукою жупана свого, виходячи в морозяну ніч. Блукаючи колами навколо оселі, присадкуватої й незграбної, але розцяцькованої малюнками, у несамовитому гніві вихопив з цебра, що висіло під дашком на цвяшкові, щось чорне та взявся замальовувати ці вицвілі від вологи та облуплені на вітрі орнаменти й кольорові малюнки. Совав обома долонями, а в кожній — по чималій вуглині. Аж сміявся від задоволення, аж гиготів. Працював не відчуваючи холоду. Коли малюнки повністю зникли під густим шаром вугляної завіси — милувався зробленим, одійшовши на кілька кроків подалі від хати.
— Так краще, — казав до когось невидимого за тином. — А, їй-же-бо, так краще. Правда, дядьку Пилипе? — кидав до сусіднього обійстя.
А звідтіля тиша гробова. І та тиша ніби кличе Гаврила до себе, ніби тягне з усієї сили, приманює. Гаврило скочив до відерця, що до піддашшя причеплено, та понісся до тину, перемахнув його в один стрибок і сам здивувався такій прудкості. Адже ось кілька хвилин тому й ходити вже не міг, а тут таке. Подивився на небо. «Овва, — чоло поморщилось, — не хвилинами вже час мірено, а годинами». І дійсно, допоки чоловік порався біля хати, ніч вихудла та почала тікати від світанку.
— Тра’ поспішати, Гаврило. Шо ж ти такий нерозбитний? — питав себе й тут-таки знову брався за роботу, але вже біля будинку покійного Пилипа.
До сизого ранку орудував, возив по розцяцькованій батальними битвами сусідській стіні вугляками, які спеціально в іржавому відрі приніс із собою. Шкарубкі вуглини здирали зі стін відсирілий тиньк, а що не одколупувалось, то поринало в масну чорноту.
— От, вам, от, вам! — шипів від злості, захлинаючись холодним зимним повітрям. — Якщо чорне, то чорне, — грозив вдалечінь брудним кулаком. — Якщо прийшов сатана, то не треба нам казати, що все буде на користь. Не буде! — розрізав чорними широкими смугами усміхнених козаків та напружених коней, зводив нанівець усі мрії на оте свобідне козацьке майбуття.
Над ранок приплентав додому і не отямився, як двері відчинив, як поріг переступив. Увійшов та й упав знеможений на холодну, підмерзлу підлогу. Його чорні від вугілля пальці за інерцією шкребли суху втрамбовану глину, ніби намагаючись продерти якийсь тунель, прокопати вихід з ситуації, у яку він та його родина потрапили. Він стогнав та намагався підвестись. Марно! Насамкінець чоловік затих, відчув, що не може керувати власним тілом. А лиш усвідомив це, як його обійняв важкий сон. Цей сон навалився на чоловіка, притис його боляче до себе, відібрав волю, а разом із волею забрав біль, страх, голод. Цей сон давав зрозуміти, що нічого кращого, ніж забуття, придумати не можна. «Напевно, так виглядає смерть з того боку», — думає Гаврило.
А далі лише темнота… і тиша. Довга, протяжна тиша. Повний вакуум, повне безчасся.
Гаврило крізь пелену мороку і не хоче, а намацує ланцюжок чиєїсь бесіди. Он там, у самому дальньому куті цієї темноти і цієї тиші, раптом ніби щось бубонить. Чи посвистує. І знову навалило на нього сном, розплескало німотою, відібрало відчуття. Знову темнота… і тиша… і раптом біль.
«Навіщо ж біль?» — обурюється Гаврило, і сама думка його лякає. Лякає те, що він знову може думати і знову може страшитись. І знову ці звуки, це бу-бу-бу і посвистування, але що більше Гаврилові болить, то більш те бубоніння схоже на людський голос, на голос дорослої людини. Це не його хлопчики щебечуть, це щось чуже. «Мо’, архангел?» — наливається надією.
Нечуваною силою волі примушує себе прислухатися уважніше й, пірнаючи в чужі розмови, виривається із глевкого і такого приємного забуття. Виривається у світ болю, ненависті, розбрату. Не відразу розуміє, де знаходиться і хто біля нього.
Величезної сили докладає, аби відкрити бодай одне око, й бачить, що він все ще лежить на долівці, лише перевернутий горичерева, біля його голови — брудний черевик. Гаврило силується повернути голову, аби побачити, кому той черевик належить. Але не може впоратись з таким простим завданням, голова не підкорюється його бажанням. За короткою паузою в розмові впізнає гостя по голосу.
— Навряд чи вишкрябається… — каже той гість голосом Гілька Кривого. — Це ж тра’ до такого дожитись, га? А ше на хорошому щіту був чоловік. От, піди взнай, шо в кого на умі. Помре, як пить дать. Не сьогодні, то завтра. Я вже таких от надивився. Це вже всьо…
Голова колгоспу розводив філософію, взявшись у боки та по-хазяйськи стовбичачи над Гаврилом, мов камінний хрест.
— Ви як собі знаєте, а дітей треба забирати, — повідомляє якась жінка, невідомим Гаврилові голосом. Її фраза несеться, ніби як здалеку. — А хоч би й сьогодні.
Гаврило знову відкриває очі й намагається перевести погляд туди, звідки несеться голос жінки. Він бачить, що хтось у чоловічих галіфе і в шнурованих черевиках, які бувають у літунів, стоїть на лежанці й заглядає на піч. Туди, де, Гаврило знав, сплять його Демид і Пантюша. Де він їх залишив. Учора. Чи, може, й не вчора? Бозна-скільки він провів у тій тихій темряві.
— Дак, а я шо
