Чорна дошка - Наталія Юріївна Доляк

— Крум, — як щось відгризла, гаркнула та невідома Гаврилові товаришка, виставившись нарешті в повний зріст. Товаришка зістрибнула з лежанки й, обтрушуючи долоня об долоню, хотіла щось ще сказати голові колгоспу. Та її спинив стогін.

— А-а-а-а, — стогне Гаврило, даючи зрозуміти чужим людям у своїй хаті, що він ще живий, що немає чого тут хазяйнувати й ставати брудним взуттям на людське ліжко.

Голова колгоспу схиляється низько над Гаврилом, вдивляється йому в самісінькі зіниці, заглядає, як буксирник у порожню комору, й голосно говорить:

— Гаврило, колгосп нічим не може допомогти тобі, ти ж знаєш, яка ситуація.

Гаврило стуляє повільно повіки, мовляв, усе зрозуміло. Зараз хоче одного, аби ці двоє пішли геть. А хлопчики вже його якось одкачають. І головне — хоче, аби Гілько не кричав над ним, як над глухим. Бо цей крик віддавався в голові пудовою гирею.

— Давайте, чи що, перенесемо товариша з підлоги, — запропонувала товаришка й вхопилась Гаврилові в пухлі й обморожені ноги.

Гількові хоч і не надто подобається ця ідея, кривинда ж, не зручно йому людей переносити, але береться за безвольні Гаврилові зап’ястки. Волочуть мало не по підлозі, закидають на той лежак, де щойно стояла товаришка Крум. Гілько виглядає задоволеним собою, плескає Гаврила по костистих грудях.

— Значить, шо тобі, Гаврило, сказати. Постанова, значить, є у нас. Постанова правильна, я щитаю…

Гілько раз по раз обертається на жінку в надії, що вона візьметься щось казати. Ан, ні — мовчить, як стіна. Доводиться продовжувати голові.

— Хлопців твоїх ми заберемо до цейго… до дитячого будинку — там вони вижиють. Людями стануть. Тут таке, або — або… Може, даже начальниками великими зробляться.

Гілько дурнувато посміхається та дивиться на фіранку, з-за якої повистромляли великі голови на тонких шиях два братики. Демид і Пантюша суворо й недовірливо споглядають дядька Гілька, зі страхом зиркають на тітку в чоловічому вбранні і лише тоді переводять обважнілі погляди на батька, який важко дихає. Гаврило з останніх сил увіп’явся ледь розплющеними очима в синів. Ох, і змарніли ж вони, ох, і змінились. Наче дідки поставали. Хотів був простягнути до них руки — не зміг.

Знов у безсиллі стулив повіки, а сам думає лиш про солодкий і довгий сон, із якого його оце нагло висмикнули своїм бубонінням. І навмисне ж позбавили його сну. Аби ще більше познущатись. Збудили, бач, щоб пояснити дурному Гаврилові: «Шановний трудівник ви наш, Гаврило Малиночка, нарешті ви ось-ось заснете навіки. А щоб вам, товаришу Малиночка, там, на тім світі, не йнялось, щоб крутило вами як мотовилом, ми вам розповімо оце зараз, як ми мучити будемо діточок ваших, як ми їх по світу пустимо, як оддамо в чужі, немилосердні руки».

Малиночці хотілось сміятись на все горло, таким ураз щасливим він себе відчув. «А дзуськи вам, а не моїх дітей», — крізь той нечутний сміх говорив сам до себе, потайки, щоб навіть губою не повести, щоб не викрити своїх намірів цим двом. У голові крутилось одне слово «свобода» і більш нічого. Відчував іще, як холоне частина тіла десь біля серця. «Це ж мій ніж», — згадалось. У спідній нагрудній кишені вибродженого жупана так і лежав ніж. Він своєю смертоносною сталлю холодив Гаврилові серце. Холодна зброя муляла й настирно вимагала від Малиночки якнайшвидше звільнити її з тісних лабетів кишені та дати нарешті довогоочікувану волю.

Гаврило зібрався весь із силами й виштовхнув коротке питання:

— Коли? — мляво пробелькотів.

— Та хіба я знаю, коли ти одійдеш… — почав був пояснювати Гілько, а товариш Крум перехопила його пояснення й додала, зрозумівши, що має на увазі Гаврило:

— Я почекаю, допоки ви не… Не відбиратиму ж дітей від живого батька. Вони потім образу ту збережуть. А нам цього не треба. Але… — хотіла ще щось сказати, та затнулась і відійшла подалі, аби не бачити Гаврилового погляду.

— Ми завтра прийдемо, — сказав вдавано бадьоро Кривий, поклав на стіл не більший від сірникової коробочки квадратик схожого на збитий гній хліба. — Це малим, щоб не загнулись оце за ніч.

Діти відразу по тому, як двері за ескортом зачинились, злізли з печі, обережно, щоб не наступити на батька. Та хоч би й наступили — не зробили б йому боляче, невагомими-бо стали. Хлопчики підійшли непевно до столу й довго роздивлялись той хліб, не знаючи, їсти його чи ще почекати.

— Їжте, — звелів батько. — Мені не треба. Уже не допоможе, — тихо додав.

Демид ослухався неня, поділив той шматок на три частини й поніс одну з них батькові. Пантюша ходив за братом як прив’язаний, боявся й на крок відстати. Гаврило неквапом звівся на ліктеві, подивився з неабиякою ніжністю на дітей, розділив свою пайку на дві крихітні частинки й повернув синам. Діти залізли на лежанку і там, сидячи біля Гаврила, їли. А з’ївши хліб, поснули, приклавши голівки батькові на коліна. Гаврило до ранку дивився на дітей, на їхні роздуті від голоду животики, слухав їхній стогін крізь моторошний сон і усе думав-думав-думав. Страшне думав. Але інше не йшло в голову. Час від часу бачив перед собою ту жінку, що прізвище в неї коротке й вбивче якесь, а згадати його й не міг.

***

Мойра Крум після подій, що відбулись із її колегами в редакції газети «Більшовицька правда», після тих наглих і страшних трьох смертей, попросилась на іншу роботу. Чи то боялась, що і їй колись помстяться, чи то спомини про кров, пролиту в редакції, не давали спокою. По партійній лінії домоглась, аби її перевели до комісаріату освіти. Колишня фейлетоністка із неабиякою заповзятістю взялась по усіх усюдах шукати та, як їй виділось, рятувати дітей, які лишались сиротами. Найрідніших людей тих безбатченків або ув’язнювали за політичні чи карні злочини, або відразу розстрілювали, а чи вони помирали від голоду. І ця причина була найбільш вагомою останнім часом. Таких дітей по всій області було безліч, окрім тутешніх, немало було й тих, що забрідали в пошуках харчів із інших областей, де той страшний мор лютував ще більше. Мойра їздила з буксирними бригадами й вилучала хлопчиків та дівчаток, немовлят та підлітків на додачу до зерна та натуральних штрафів, яких усе ще не було досить тій ненажерливій державі. Товаришка Крум до останньої клітини свого тіла вірила, що таким дітям, дітям ворогів народу, куркульським та націоналістичним «напівфабрикатам» (так вона називала тих, хто