Чорна дошка - Наталія Юріївна Доляк
— Їх там змалечку вчитимуть жити за законами диктатури пролетаріату, за суворими, але єдино вірними законами, — розповідала всяк раз ця бездітна, вже немолода товаришка. — І саме вони згодом розбудують велику й могутню селянсько-робітничу державу! От, кажу вам, саме ці вилупки, але перековані, правильно виховані, нові. Хочеш не хочеш, а колись-то вони відмовляться від свого ворожого оточення. Звичайно, мають якийсь час спокутувати гріхи батьків. Тобто їхні провини, бо ж ніяких гріхів не існує, як не існує й Бога.
Мойра Крум багато читала і була неабиякою ідеалісткою. А що їй ще робити? Хіба є який жіночий клопіт? Ні тобі чоловіка, ні тобі потомства. От і зводить енергію, дану Всевишнім, на дурниці, нінащо зводить. Один пшик!
Попри важкість та невдячність тієї роботи, Мойра любила її. Вважала не рутиною якоюсь, а цілою місією, яку на неї покладено, і не ким-небудь, а цілою партією більшовиків. «Що може бути більш ґречним, ніж виймати із заскорузлих лап минулого неправильного життя представників молодого покоління, цю поросль, яка дивиться на мене, як на злодійку? І, може, єдине, чого хоче, — це вгризтись мені в шию та втекти світ за очі», — думала у хвилини найвищого емоційного піднесення, стоячи або й проходжаючись, заклавши руки за спину, перед кагалом вишикуваних у ряд обдертих дітиськ. Діти здебільшого вважали Мойру загарбницею, розлучницею та ворогом. А вона ж лише хоче кращого, хоче доправити їх до державного закладу, де їх перевиховають, перекують і примусять відректись від всього старого й непотрібного. Старим і непотрібним Мойра вважала всі родинні цінності: включно із коханням, материнством, тягою до побутового накопичення.
Деякі особливо непримиренні діти під час вилучення кусались, бились, чинили опір, тікали. Мойра справно давала раду таким дитячим вибрикам. За короткий час плідної роботи вже добре знала психологію малих. Лишень заходила до хати, де лишались осиротілі діти, розуміла, чи доведеться їй побігати городами й полями. А потім ще й заливати дитячі укуси спиртом, аби не гноїлись. З настанням холодів бігали вже не так часто, та й кусались не боляче. А в більшості випадків просто йшли, куди їх вели, без блиску в очах, без надій на майбутнє, без сподівань.
— Та чого ж ви, як ті вівці? — питала Мойра, везучи, бувало, чергову партію дітей до притулку.
Вона підбурювала малих до виконання бравурних піонерських маршів, а ті мовчали. Їм було не до співів, вони думали про своїх батьків та інших родичів, залишених удома чи то живими, чи то вже мертвими. І давали собі клятви обов’язково колись-то повернутись додому, а дехто навіть подумки обіцяв помститись. Хоча зовсім не відали, кому ж мститися конкретно. Дивилися на сувору, схожу на чоловіка, тітку, й розуміли, що вже не їй стовідсотково.
***
— Там двоє дітей. Пацани. На вигляд ще їх виходити можна. А от батько навряд чи протягне кілька днів, — розповідала Мойра Терновому, сидячи в домі його батьків за порожнім столом. — Дурнуватий якийсь чоловік, дикий, — Мойра скривила тонкі губи.
— Малиночка — художник. Він інший, — спроквола мовив Терновий. Йому перед очима стояли кола, і він усе не міг достеменно вдивитись у якесь розпливчасте обличчя Мойри.
Товаришка Крум плеснула себе по вгодованих стегнах і розреготалась. Не вірила вона, бач, що можуть і в селі жити митці.
— Товаришу Лесю, ти завжди мене вмів розсмішити, — сказала, відреготавшись. — Може, ще й ці дияволята художники? — витерла рукавом зволожнілі від сміху очі.
Терновий слухав колишню колегу й дивувався, що їх могло пов’язувати, які такі цінності, які спільні ідеї? Мойра в тому, пройдешньому житті була для Леся кимсь на кшталт взірця — смілива, гостроязика, прямолінійна, неупереджена. Так здавалось. А тепер бачив перед собою незадоволену життям бабу, яка зганяла свій гнів за життя, що не склалось, на чужих, і так обділених долею дітях.
— Гаврило — хороший чоловік. Але ж так із ним колгосп несправедливо вчинив, — озвався старий Мефодій, а його син, виставивши непомітно для Мойри долоню, дав батькові знак не розводитись при ній про колгоспні прорахунки.
Мефодій станув, як та свічка. Був же ж як дуб крислатий від природи, а зробився тополею тонкою й високою. Геть пишні вуса перетворились на обвислі пацьорки. Давно їх не підрізав, хіба до цього зараз? Та й руки не слухаються. Лесь хотів був допомогти, але дід відмовився. «Скільки, мовляв, мені ще лишилось на цім світі, най хоч вуса ростуть, якщо вже сало з тіла куди й дівається».
— За місяць четверо рідних поховав, — Лесь намагався пояснити Мойрі суть справи. — Гаврило трохи ніби й розумом навернувся. Бачила, що він із хатою своєю зробив? — запитав і подивився прискіпливо на колєжанку.
— А я думала, горіла хата, вся обвуглена, — здивовано мовила жінка.
— Замалював, сердега, таку красу, — втрутилась у розмову мати Тернового. Стара на вигляд ніби й не змінилась, тільки посіріла якось, ніби сумом обросла.
Мойра поглядом попросила Олеся розповісти, що означає «замалював таку красу», і той розповів про художника, що робив Веселівку добрішою й яскравішою.
— Нестабільна психіка, — підвела риску Мойра. — Тут, як не крути, дітей треба забирати. І що швидше, то краще. Бо цей чоловік біди може наробити.
— Та що ми, прості люди, вже можемо тут зробити, якщо машина така на нас наїхала, — незважаючи на знаки сина, повідомив філософськи Мефодій.
Мойра зрозуміла — може, оце зараз почути щось таке, що їй не потрібно знати. Та й зазбиралась від гріха подалі.
— Ну, піду я, товаришу Терновий. Приємно було з вами побачитись. Завтра зранку вилучимо дітей, хоч я думала дати трохи часу батькові, але… — Мойра по-чоловічому обняла тричі Тернового, шепнула йому: «Соня вагітна», й вийшла з хати.
Лесь порадів за Соню: «Ач, на дитинку чекає. Мабуть, і чоловік непоганий, — мислилось. — Бо ж не може бути в такої файної дівки та поганий муж. Дитинка! Буде про кого піклуватись. Аби лиш усе в неї склалось добре. У тієї дивної, гарної, веселої Соломії Левківської».
***
До почорнілої хати Малиночки прийшли не лиш вповноважені, а й Терновий. Хотів заспокоїти Гаврила, побути біля нього під час його розлуки з хлопцями. Заходили до оселі без стуку, знали-бо, батькові важко підніматись, а діти самі боятимуться відчиняти. Гілько Кривий на правах колгоспного начальства увійшов першим, покахикав для годиться, зняв шапку та гукнув:
— Гаврило, ми прийшли знов. Чи ти тута живий ше? Агов, хлопці!
У відповідь — анічичирк. Мойра широкими кроками підійшла до печі, в один
