Чорна дошка - Наталія Юріївна Доляк

— Неправда! — резюмував Сашко.

— Ха! — озвався Денис і аж підстрибнув. — Я так і знав, що ти, малий, станеш у пригоді. Дзвони мамі й татові й кажи, що два тижні канікул ти вдома не з’являтимешся, — засміявся Денис, плескаючи Сашка по плечу.

33-й

На початок тридцять третього Веселівка перетворилась на абсолютно занедбане, непристойно німе село. Лежало бездиханне між голими лісами, як старчиха у брудному й подертому лахмітті. Покосились колись справні тини, наче безпробудні п’яниці. Запорпались між снігами хатки, скоцюрбились, як хворі на невиліковні сухоти, припадаючи до землі. Вкрились горбиками могил городи, так, ніби велетенські кроти порили їх. У селі не чутно було ні живності, ні людей. Пустка. Аби не ледь вловний приглушений стогін, що линув од дворів, нісся крізь глинобитні стіни хат на волю, то можна було б подумати, що оце усе й не справжнє село, а недолуго збудована декорація, витвір хворобливої уяви, чорно-білі епізоди зі страшного сну.

Селяни не мали сил перейти власну хату, то де вже тут ходити один до одного на гостину? Не відзначали свят, навіть новітніх, не співали, не спілкувались між собою й не веселилися, ба навіть активісти місцеві зажурилися. План їм надходив чи не більший, ніж на початку їхньої марудної роботи, а виносити із обідраних осель було вже нічого. Хіба дали б план по заготівлі попухлих напівмертвих тіл. О, тоді б його виконали — на сто відсотків, у короткі терміни…

— Це що ж воно таке? — звертався до фельшера молодий голова сільради, вдягаючи на ходу тонку шинель та зав’язуючи навколо шиї плетене засмальцьоване кашне.

Він вкладав у нагрудну кишеню кілька аркушів паперу — стандартні формуляри, які заповнив та приніс до нього сільський фельдшер. Папери не хотіли лізти в кишеню. Паламарчук провів по згинах нігтем, тісно стискаючи ті аркуші між пальцями. У цьому русі вчувалось нетерпіння, злість, жага відновити справедливість.

— Це ж треба додуматись заборонити в довідці про смерть писати саму причину смерті. Що ж ми залишимо по собі? Брехню, брехню й ще раз брехню, — чоловік зупинився, втупився в одну точку й додав: — Брехню і смерть.

Тоді опанував свої емоції, запитально-благально подивився на сільського ескулапа — Трохима Петровича Лановського, а той, своєю чергою, ніяково розвів руками.

— А я шо? Мені прийшла писулька зверху, я й виконую. Ну, Сердюку написав — від старості, це ше можна вважати наполовину вірним діагнозом, Герасименку — від серця, також людина хворіла, а що ж я маю написати Вгодованим, як там за три дні чотирьох винесли? Ну? Напишу — грип, напишу — спух од грипу, чи що? — фельдшер дістав обліплену крихтами хліба папіросницю, не замислюючись над своїми діями, щедро облизав її, вийняв папіросу й постукав нею по тильному боці долоні. А вже потім вклав до рота. — Чи, от Малиночкам? Ну, припустімо, Гаврило й хлопці — це зрозуміло, а до цього ж четверо за місяць, — підпалив сірником цигарку, затягнувся та випустив густу хмару перед собою. — Це як? Іспанка? Чума — писати? — захлинався в поясненнях і гіпотетичних питаннях фельдшер.

— Та я ж вас, Трохиме Петровичу, не звинувачую, — Паламарчук, дрібно кліпаючи од задимленого повітря, натягнув по самі брови хутряну шапку, від чого став схожим на звичайного хлібороба. — Це усе якась фантасмагорія. Якесь непорозуміння… Жахливе непорозуміння. От, що вони там собі думають? — зробив наголос на слові «вони». — Саме через це окозамилювання зверху й гатять ті прикази! — і вже зовсім перейшов на крик: — Чи не знають, що тут люди з голодухи пухнуть?

— Тс-с-с-с, — просвистів Лановський.

Крізь щілину між передніми зубами тонкою цівкою вибилась димова стежечка. Чоловік нашорошився й глипнув на двері. Ану, нечистий принесе Калюжного в компанії з новоприбулими до села політуправлінцями.

— Та ну вас всіх, — якось по-хлопчачому, ніби образившись на страх, відмахнувся від Лановського голова сільради і вийшов надвір, де люто завивав скажений вітер й намагався за одну секунду вкинути за поріг приміщення якнайбільше снігу.

Після випадку з подвійним убивством та самогубством у родині Малиночок до Веселівки — неблагонадійного населеного пункту — було доправлено із центру п’ятеро озброєних політуправлінців. Для укріплення законності. Окрім цього, село поповнилось двома міліціонерами з міста та одним з району. Ця ватага ходила по селу скопом, загрібши під себе ще й місцевих активістів. Квартирували нетутешні в приміщенні сільської школи, яку віднедавна перестали відвідувати діти — не до навчання було. Допоки працювала при школі їдальня, функціонувала й школа, а як у тій їдальні почали давати лише воду — не стало жодного сенсу ходити й вислуховувати годинами про керівну роль партії, про світле майбутнє, про позитивну роль революції та звільнення селянства од гніту. Та ще, коли в їдальні давали картоплю, зварену в кожушках, школярі могли думати лиш про неї, а не про приклади з математики. Знеможені й виснажені діти засинали на уроках, просили у вчителів хліба й питали, заглядаючи їм в очі: «Куди поділась їжа?»

Єдиний вчитель, що затримався у Веселівці аж до кінця тридцять другого, він же директор школи, — Василь Іванович Гунько. Його три роки тому відрядили в село, аби відновив роботу школи й почав навчати грамоти близько сотні різного віку школярів. Так і він же, той останній, відмінив навчання й поквапом, випросивши собі в комісаріаті освіти дозвіл повернутись до міста, відчалив із взятого в продовольчу облогу села. До звільненого від парт класу було терміново занесено великий стіл та шафу із перекошеними дверима. Шафу відремонтував колгоспний столяр Славко — старий дівак із випнутими очима. Славко прилаштував до відремонтованої шафи чималу штабу, причепив навісний замок, і проста шафа перетворилась на сейф для зберігання зброї. Усе той Славко вихвалявся перед уповноваженими:

— Та шо шафа? Шафа — то пльове діло. Я он яких ліжок наробив. Аби ви лиш побачили. Батьки мої, як пани, на тих ліжках возлєжат. — І розводив руками — показував, які ті ліжка величезні.

Славкову балаканину ніхто не слухав, раз по раз суворі червоноармійці зиркали в бік плескотуна й закривали на мить йому рота самим лиш колючим поглядом. За роботу чоловік отримав десяток картоплин і, щасливий такою щедрою платою, пішов годувати свою родину — батька та неню.

— Піду годувати неньку. Сам же ж усе не з’їм, правда? Тут усім вистачить. І мені, і мамці, й таткові, — показово рапортував.

Славко тримав картоплю в шапці й перебирав бульби, прицінюючись до кожної. Він ніби вибирав собі найкращу й наперед ділив, кому скільки картоплі перепаде.