Чорна дошка - Наталія Юріївна Доляк

— Їсти можна із кісточкою. Вона смачна. Спочатку не дуже, бо язик німіє, а потім, коли звикаєш, стає смачно, — розповідає Гаврило дітям, ділячи між ними червоні бубки.

Сам не їсть, спостерігає, як рожевим зафарбовуються дитячі бліді губи. Дружині, матері та Любі варить із калини чай. Кожну поїть із ложечки і стає до роботи.

— Ану когорта, несіть-но із сіней жорна, — кажучи, витягає з кишень почорнілі жолуді, які втратили свіжість глянцевого покрову та гарний колір.

— Їм ніби хтось голови проломив важким прикладом, — каже старший син Демид, розглядаючи батькові знахідки.

Демид вдався в батька — так само образно мислить, дивно бачить світ і малює. Хоча Малиночка його не вчив цього, як і самого Гаврила ніхто ніколи не вчив художньому хисту. Демид пішов далі, він добре різьбить. Ото, ляже під дерев’яне материне ліжко на підлогу, розповідає їй історії, аби розрадити після смерті маленького братика, і теше щось. А Гаврило, як зазирнув під ліжко, а там — цілий музей. Кожна звичайна квадратна дерев’яна ніжка обліплена обличчями — стражденними й веселими, ґронами винограду (і де те селянське дитя їх бачило?) та чомусь серпами й молотами — це вже знати де набрався — у школі. Але якось так хлопчина різьбив, що ті серпи усе були приставлені до облич, а молоти нависали над головами. Батько похвалив сина без слів, подивився в чорні очі й погладив по русій голові. А тоді виправив на ліжку ряднину так, аби вона звисала аж до підлоги, й мовив, ніби виправдовуючись:

— Колись-то все покажемо. А зараз най буде під завісою.

Розумів, якщо прийдуть непрохані гості, хоча не мали б до таких, як він, навідуватись, та побачать ось такі картинки із життя селян, — усі вони швидко опиняться не на благодатних українських чорноземах, а у вічній мерзлоті далеких російських земель.

Справжньою окрасою цієї хати був дубовий стілець, з різьбленою спинкою. То Демид постарався. На спинці — яблучка, колоски, первоцвіт. І усе так доладно припасоване — душа радіє. Меншенький Пантюша, бува, як їсти хоче — гризе ті дерев’яні яблучка, думає, дурненьке, що вони справжні, їстівні.

До таких, як Малиночка, буксирні валки не навідувались. Але одного разу, ще як Галя була вагітною, чоловік чув, як, проїжджаючи повз його хитку хатину, спинились та гомоніли один із одним червоні мітли.

— Спеціально, чи що, хату не поправляє? Може, у нього там усередині аж тріщить від зерна, а ми ото подивились на це одоробало й поїхали собі. Га? — питав один, натякаючи на те, що можна було б потрусити й цих бідолах.

— Та там троє душ дітей і баба чекає на четверте. Шо з них візьмеш? До того ж колгоспники. Обідранці ше ті, — доводив інший голос. — Батько місцевий юродивий — художником себе називає, а робить нічо не вміє чи не хоче… — член буксирки на хвилю задумався.

— Троє дітей та баба. А що ж вони жеруть? Фарби, чи що? — під гучний регіт підводи поїхали далі, а Гаврило зітхнув із полегшенням.

Адже трохи ті буксирники мали рацію — у підвалі в Гаврила було сховано торбину кукурудзи та півмішка картоплі. Та ще висівки. Усе це багатство колгоспник тишком-нишком наносив із колгоспного поля впродовж осіннього збирання збіжжя. Просто кажучи — він крав. Йому наказував красти інстинкт самозбереження, і підштовхнула до такого вчинку мати, яка якось увечері, стоячи на колінах перед образом, молилась до Бога й питала в нього, чи минеться біда, і тут-таки, ніби й за Бога, відповідала:

— Не буде вам добра, великий голод насувається. Усе зроблять супостати, аби виморити народ, аби не дожив він до кращих часів.

Почувши таке одкровення, Гаврило машинально, працюючи в колгоспі, клав у кишеню картоплину чи жменю висівок. Ховав ті висівки до торбинки. А торбинка була прив’язана на шиї й ховалась під широкою сорочкою. Щодня боявся, що хтось побачить його крадіжку, що засудять та відвезуть далеко від родини, від вагітної дружини, яка так потребувала його допомоги. Не могла вона працювати на току, важко носила дитину бо. А за те, що в останній місяць не виходила на роботу, не дали їй жодного трудодня. Харчуватись доводилось лиш тим, що напрацював чоловік. Йому видавали в колгоспній їдальні скибку хліба та баланду — на воді зварені висівки. Вариво він висьорбував, бо ж не понесеш у роті додому, а хліб ніс. Ділив між п’ятьма, йшов до підвалу й зсипав у мішок принесену здобич. Допоки нікому не зізнавався, що готується до ще більшого голоду. Сам знав — як прийде той мор, Малиночки будуть готові, не дадуться голодній смерті до лап. Чекав з нетерпінням появи на світ Божий ще одного дитяти. Тішився, усе розповідав дружині, тримаючи її за руку й сидячи на краєчку ліжка, як вони заживуть потім весело та щасливо, й скоса поглядав на свою матір, аби та не бовкнула щось про голод, що насувається.

Коли Галі прийшов час пологів, Малиночка спустився до підвалу та дістав кухоль пшениці. Її також наносив з колгоспу. Вимолов у жорнах, замісив тіста. Свекруха, незважаючи на хворобу, допомагала Галі народжувати — була-бо повитухою все своє життя, знала, як це робиться, й не одного пройдисвіта прийняла в цей світ. Старші діти, закачавши рукави, місили тісто й упівголоса співали пісень, намагаючись заглушити стогони та крики матері. Коли батько дерев’яною лопатою виймав рум’яну паляницю, почув, окрім жінчиного крику, ще писклявий дитячий. Відламав від гарячого буханця шматок, підкинув у долоні, аби не обпекти руку, подув та майнув до кімнати, де відбувалось священнодійство. Увійшовши, простягнув жінці хлібчик, поцілував у лоба й з любов’ю подивився на малюка.

— Це звідки? — спантеличено запитала змарніла дружина й взялася їсти хліб.

— Неважливо. Їж. Відпочивай.

— Клади малого до грудей, най також їсть, — порадила мати Гаврила й пішла замочувати закривавлені пелюшки.

Цілісінький тиждень Галя прикладала Серафима до грудей. Але маля верещало й, присмоктуючись до годівниць і не знаходячи там поживи, кричало ще більше.

— Немає молока, — печалилась жінка.

— Так звідки ж воно буде, якщо так їсти? — казала мати, а Гаврило знов і знов замішував тісто й пік хліб. Ніби найшло на нього що.

З’їдене дружиною не ставало в пригоді — молоко так і не з’являлось. Гаврило оббігав півсела в пошуках коров’ячого молока, аби бодай чимсь погодувати немовля. Приходив до Стецюків, Солодовників та Маладик, у них-бо ж завжди була худоба.