Чорна дошка - Наталія Юріївна Доляк

— А-а-а, документи просять, — протяг Заболотний, — ну-ну, ну-ну.

***

Під сільрадою два дні поспіль шикувалась черга із тих людей, які хотіли перебиратись із села до міста. Більшість із них уже намагалась самотужки подолати звичну відстань у двадцять верст, але їх спиняли члени загороджувальних загонів.

— Далі стоп! — кричали вояки. — Кругом!

— Та чого ж ви нас завертаєте? Ми ж у місто йдемо. На завод працювати, — пояснювали селяни втомлено й приречено.

— З Веселівки?

— З Веселівки!

— Так село ж ваше на чорній дошці, — тлумачив людям говіркий міліціонер і показував документ, згідно з яким мешканців сіл, що занесені на так звані чорні дошки, наказано із тих сіл не випускати. — Хто ж вас тепер куди випустить? Ой, ну, люди, їй-бо, непонятущі які. Завертайте-завертайте, допоки ми вас в оборот не взяли. — І вже в спини додавав до попередніх пояснень: — А відповідати за саботаж хто буде? Нє, тепер уже наробили собі біди, самі й розсьорбуйте.

Іноді міліціонер рукою відпихав людей, що насідали на нього. Люди не зважали на його жести, і тоді міліціонер наставляв на них гвинтівку й суворо наказував:

— Йдіть до своїх керівників сільських, вони вам випишуть офіційну бумагу, дозвіл на виїзд з села. Із тим дозволом — хоч до чорта на роги. Відтепер такий закон. У кожного селянина мусить бути дозвіл. А без того — ви, громадяни селяни, ніхто і звати вас ніяк.

Що поробиш, мусили повертати з півдороги й чимчикувати по дозвіл від голови сільради.

У сільраді за столом, накритим червоним подертим у двох місцях рядном, сидів невеселий Паламарчук. Перед ним лежав один-єдиний аркуш паперу, куди він записував усіх, хто сьогодні до нього звернувся по дозвіл виїхати з села. Ще один документ, секретний, спочивав у верхній шухляді столу й палив Паламарчукові ноги крізь тонке днище. Три дні тому, коли зникла без вісти Гафія Злотник, яку мали б арештувати й доправити до ДОПРу, на адресу сільради надійшла депеша з грифом «Цілком таємно». Саме її Паламарчук сховав у шухляду і зараз як би не гнав від себе текст повідомлення, той зринав перед очима й не давав зосередитись на іншому.

«Заборонити виїзд за межі сільських населених пунктів! — йшлося у депеші. — Для контролю за масовою міграцією запровадити внутрішні паспорти. Загороджувальні загони виставити навколо населених пунктів, які не виконали плани хлібоздач та були занесені до чорних списків або так званих чорних дошок. Другу лінію, більш чисельну, виставити на кордонах областей та республіки. З двадцять сьомого грудня тисяча дев’ятсот тридцять другого року на території СРСР на підставі Постанови ЦВК та РНК СРСР запровадити єдиний паспортний режим та інститут прописки. Місцевим органам влади при зверненні селян з приводу отримання паспорта ВІДМОВЛЯТИ. Паспорти селянам — НЕ ВИДАВАТИ!!! Аналогічні вказівки надіслано транспортним відділам ДПУ».

Іван Петрович Паламарчук мізкував над тим, що цим документом мешканці облогової Веселівки позбавлені права на отримання паспортів, а отже, можливості пересування та працевлаштування деінде. А люди до нього йшли зранку й просили уклінно видати бодай якийсь паспорт. Він заносив кожного до списку, обіцяючи посприяти. Хоча добре розумів — тут він безсилий. Коли потік відвідувачів трохи стих, Паламарчук взявся писати листа в обласний комітет партії. Писав відверто про те, що люди не виживуть у таких складних умовах. Що вже на двадцяте грудня смертність перевищила норму. Тричі переписував, але від того лист не ставав офіційним — емоції брали гору. Паламарчук уважно перечитав написане, зопалу зім’яв та хотів був кинути в грубку, але тут-таки оговтався, розпрямив зіжмаканий аркуш, розгладив його рукою, нашвидкуруч запхав до конверта і поклав лист під червону скатерку до слушної години, коли зможе його відправити за адресою.

У листі, окрім іншого, йшлося про те, що плани, доведені до села, нереальні. «Якщо так піде далі, — почерк був таким нерівним, що будь-який графолог міг охарактеризувати психологічний стан людини, яка оце написала, як критично загрозливий, — то не буде кому навесні працювати на землі, обробляти її. Люди на зиму лишились без засобів до існування. До села припинилось постачання солі, мила, сірників. Сільська крамниця закрита. Колгоспна їдальня перебуває на межі закриття, бо в сільській коморі і в колгоспних засіках не лишилось продуктів харчування. Прошу дозволити селянам хоча б ходити до міста, аби обміняти предмети побуту на їжу. Доводжу до вашого відома, що село безпідставно оточене військами ДПУ. Такі заходи практично присуджують селян на загибель. Як партієць зі стажем не можу стояти осторонь таких процесів. Вважаю подібні дії перегинами на місцях і прошу пом’якшити санкції, які слідують за занесенням Веселівки до так званої чорної дошки…» Написав навіщось про родину Гаврила Малиночки. Чи то для прикладу, чи хтозна. Чи ж не розумів, що у владних кабінетах не стануть розглядати окремо взяту невеселу історію життя якогось селянина, нехай навіть із таким смачним прізвищем? Можливо, й розумів, але не міг промовчати, краяло воно йому душу.

До обкому КП(б)У таких листів надходило безліч. Майже всі ці аркуші були так чи інак позбавлені первозданної цноти: розмиті літери, пом’яті аркуші, надірвані конверти. Це свідчило лиш про одне — кожен з тих, хто писав звернення, розумів, як ризикує, тому вагався. Судячи з листів, що лежали перед секретарем обкому товаришем Чернявським, почуття самозбереження в деяких товаришів по партії відійшло на задній план.

Тож негайно було зібрано бюро, копію протоколу якого треба було надіслати на ім’я товариша Косіора.

«З Постанови бюро обкому КП(б)У про хід хлібозаготівлі в області. Двадцять шостого грудня тисяча дев’ятсот тридцять другого року. Копія секретареві ЦК КП(б)У С. В. Косіору. Цілком таємно.

За останні п’ятиденки низка районів злочинно знижує хлібозаготівлі. Ці райони особливо тяжко відстають у виконанні хлібозаготівель через відсутність рішучої боротьби з саботажниками. Головні надходження хліба відбулись за рахунок районів, які виконали річний план. Райони, які весь час відстають від виконання плану хлібозаготівель, злочинно демобілізувались, а окремі села фактично припинили хлібозаготівлі. Щодо районів, які відстають, встановити кінцевим строком закінчення плану хлібозаготівель першого січня тисяча дев’ятсот тридцять третього року. Додатково мобілізувати та перекинути з районів, що завершили план хлібозаготівель, актив для допомоги районам, що відстають. У низці районів, що закінчили план хлібозаготівель, незважаючи на неодноразові директиви обкому, настало недопустиме заспокоєння, хоча в цих районах є колгоспи, села та одноосібним, які не виконали хлібозаготівель…»

І говорилось у тих високих зведеннях та постановах виключно про якусь селянську масу. Ні пари з вуст про окремих людей, які жили в