Чорна дошка - Наталія Юріївна Доляк

— Це рахівниця, — пояснила Гафія й наблизила до виробу руки. Її тонкі з потовщеннями на суглобиках пальці прикували погляд Кривого, наче магнітом. Він насолоджувався вправністю, із якою вони відмикають гачечок. І як хвацько, розклавши рахівницю, переміщують маленькі дерев’яні бурульки по залізному дротику. — Зроблена моїм прадідом. Він казав, що в Івана Мазепи була точнісінько така, — жінка посміхнулась, пестячи долонею гравюру — на внутрішньому боці рахівниці вирізьблено кінську голову.

— У кого? У якого Мазепи? Чи не того Івана, що з Дружківки? Якого взяли за пособнічєство?

— Ні-ні, — заперечила Гафія й подивилась на Гілька як на маленького хлопчика. — То я про іншого.

— Ну, і який зиск з цього? — наполягав на відповіді голова колгоспу.

— Я умію рахувати.

— Вона добре рахує, — підтвердив її чоловік.

— Ну? — не второпав усе ще керівник.

— Вам рахівник потрібен? — запитала Гафія.

Вона знала, що потрібен. Люди тоді селом гомоніли, що Гілько ходить та голову сушить, бо з округи надійшла резолюція, згідно з якою в колгоспі мав би бути бухгалтер.

— Рахівник? — перепитав та подивився на ту різьблену конячу голову. — Оце тобто?

— Бухгалтер, — вимовила заповітне слово Гафія. — Це і є рахівник. А я — добрий рахівник.

Михайла взяли комірником при рахівникові. Так удвох вони працювали та жили при колгоспі. І от, дожились до того, що довелось тих кролів, що як діти Гафії були, з’їсти. Але мовчали, супроти колгоспу не йшли. Хіба що вночі, накрившись важкими кожухами і задля тепла, й задля того, аби їх не чули, дмухаючи одне одному теплим повітрям в обличчя, говорили:

— Вони ще збільшують плани, Михайле, — шепотіла Гафія. — Що ж це, соколику, тепер буде?

— Нічого-нічого, сонце, якось буде, — відказував чоловік, а сам і гадки не йняв, як то воно буде.

— Кажуть, за саботаж усіх рахівників беруть, — голос Гафії тремтів.

— Так а до чого тут рахівники? — заспокоював її чоловік, але і його голос помітно змінював тональність.

— Михайле, ой, чує моя душа, не дадуть нам жити.

— Та що ж ти таке говориш, голубонько, — на цих словах обоє сіпнулись, бо у двері хтось наполегливо постукав.

Михайло нашвидкуруч виборсався з-під кожухів, поплескав босими ступнями по глиняній підлозі. Гафія чула, як рипають двері, а потому, як до хати, важко дихаючи, заходять люди. Жінка, нашорошивши вуха, слухала, але розібрати, про що йдеться, не могла. Вловлювала лиш, що говорять напівпошепки чоловіки — щонайменше двоє, якщо не брати до уваги її чоловіка.

Михайло, відчинивши хату, побачив на порозі Тернового та Паламарчука. Ці двоє в один стрибок влетіли до сіней і одним махом зачинили за собою двері.

— Що, що таке? — запитав скоромовкою Михайло, а хлопці без зайвих слів, легенько штовхаючи його в спину, впхали до світлиці. І вже там почали швидко один поперед одного розповідати.

— Бери, Мішо, свою молодицю і негайно рушай із села, — казав Терновий. — Не чекай світанку, — випередив Михайла, піднявши палець та спинивши його ймовірну промову. — На світанку буде пізно.

Михайло недовірливо обдивився голову сільради й робкора і випалив на одному подиху:

— Та що ви, товариші, смієтесь, чи що? — вдавано засміявся. — Чого б це нам тікати? — подумав, що ці двоє провокатори.

Михайло промовив це на повний голос і його врешті почула дружина. Вона швиденько обмоталась у велику картату хустку та випурхнула до гурту. Ті могли бачити лиш її силует — у хаті було темно.

— Таки братимуть рахівників? — запитала вона і почула ствердну відповідь Паламарчука.

— Гафіє, у мене є офіційний лист, згідно з яким на тебе покладено відповідальність за зрив хлібозаготівель. Завтра я писатиму нагору, що ці плани неможливо виконати. Але то буде завтра, а допоки мої листи дійдуть, тебе вже… — він замовк.

— Що? — злякався Михайло.

— Можуть і по всій строгості… — тихо промовив Паламарчук.

Гафія, скинувши із себе хустку та розстеливши її посеред хати, почала складати в неї свої та чоловікові пожитки. Терновий з Паламарчуком виходили від Злотників поодинці й губились у сніжній ночі, прямуючи в різних напрямках, аби їх не побачили.

За годину Гафія та Михайло, ошубкані в кожушки, із намотаними на взуття онучами вирушили в невідому путь. Вирішили йти не дорогою, хоча надворі й було темно, але такий час настав, що саме в темінь і починають їздити по окрузі на своїх «воронкáх» узаконені злодії. Пішли лісом, долаючи снігові замети й шпортаючись у непролазних заростях. Поволі розвиднялось, і на душі ставало легше. «Ось, іще трохи й дістанемось міста, а там загубимось у натовпі», — думав Михайло. «Піду працювати в якусь контору, і все буде добре», — міркувала Гафія. Плин їхніх оптимістичних думок спинив крик-питання.

— Хто йде? — гукнув утікачам ліс, і злякана ворона, пурхнувши крилами, знялась у височінь.

«Ач, у лісі ще птахи залишились», — встиг подумати Михайло перед тим, як схопив за руку дружину. Вони вдвох заклякли на місці.

— Хто? — ще раз озвався ліс і повторив це тричі луною. — Стріляти буду. — А у деревах віддалось «у-у-у-у».

— Ми! — крикнув Михайло.

— Не рухатись! Стояти! — наказав той, що обіцяв стріляти, й позаду подружжя захрустів сніг.

Михайло автоматично повернув голову, аби побачити, хто їх спинив, і одразу отримав попередження:

— Не рухатись, сказав, — по голосу незнайомця було чути, що й він боїться тих, кого спинив. Ця здогадка знайшла своє підтвердження після наступних слів. — Здати зброю.

— У нас немає зброї, — втрутилась у розмову Гафія. — Ми мирні люди. Йдемо до міста дещо продати, купити хліба.

З-за спини Гафії вийшов, заглядаючи їй в саме обличчя, аби добре роздивитись, молодик у формі міліціонера з гвинтівкою в руках.

— Курити є? — запитав у Михайла.

У Михайла було курити. Він мовчки поліз до кишені, міліціонер схопився за рушницю й націлив її на затриманого.

— Та ж тютюн, — пояснив той.

— Та ж інструкція, — пояснив міліціонер.

— Тютюн у мене є, а паперу катма, — поскаржився Михайло й подивився з надією на міліціонера.

— О, а у мене, навпаки, паперу хоч гать гати, а тютюну — нуль цілих нуль десятих, — молодик поставив рушницю на землю та затиснув ствол між коліньми, аби рушниця не впала у сніг. Понишпорив у внутрішній кишені тонкої шинелі й вийняв звідтіля складений вчетверо газетний листок, на якому дрібним шрифтом було щось написано. — Оце, бач, скільки написали. Оце, не можна нікого тут пропускати. Давай рви та крути, — він передав папірець Михайлові, той, своєю чергою, тицьнув його дружині.

Сам почав відкривати замерзлими