Кім - Редьярд Джозеф Кіплінг

Обмірковуючи безліч карколомних схем, він прибув до їхнього табору вслід за грозою, яка саме розколола сусідню сосну, і так переконав дюжину чи дві сполоханих носіїв-кулі, що цей день несприятливий для подальшої подорожі, що вони одностайно поскидали свої речі й товклися на місці. То були підданці одного гірського раджі, який, за звичаєм, віддавав їх у найми, а собі забирав прибуток. На додачу до всіх їхніх бід, сагиби-чужинці погрожували їм гвинтівками. Більшість із них віддавна були знайомі зі зброєю та з сагибами: всі вони були мисливцями та провідниками з північних долин, вправні у полюванні на ведмедів і диких кіз, але з ними ніколи в житті ніхто так не поводився. Тож ліс прийняв їх у своє лоно і відмовлявся повертати, попри всі крики і погрози. Не було потреби вдавати божевільного — бабу вигадав інший спосіб, щоб його надійно прийняли. Він викрутив мокрий одяг, взувся у лаковані черевики, відкрив синьо-білу парасолю і, дженджуристою ходою, з серцем, що калатало в самісінькій горлянці, постав як «агент Його Королівської Високості раджі Рампура, джентльмени. Прошу, чим я можу бути вам корисним?»

Джентельмени втішилися. Один із вигляду був французом, а другий — росіянином, але обоє говорили англійською не набагато гірше, ніж бабу. Вони попрохали його про люб’язну допомогу. Їхні місцеві слуги похворіли у Ле. А вони дуже квапилися до Сімли, щоб віддати мисливські трофеї на обробку раніше, ніж їх поїсть міль. У них є рекомендаційний лист (тут бабу вклонився по-східному) до всіх представників уряду. Ні, по дорозі вони не зустрічали більше жодних мисливців. Вони мандрують самостійно. Мають достатньо спорядження. Єдине тільки — хотіли би рухатися якомога швидше. На цьому бабу вистежив оком поміж дерев зіщуленого горянина і за три хвилин розмови та кілька срібних монет (серце Гарі кров’ю обливалося від такого марнотратства, та хіба ж ти зекономиш на державній службі) одинадцятеро кулі та троє носіїв з’явилися знову. Принаймні, бабу посвідчить, як їх гнобили.

— Мій величний повелитель, він почуватиметься дуже прикро, але ці люди — то лиш-ше прості люди і жахливо нетямущі. Якщо ваша честь по доброті душевній зглянуться і забудуть про цю прикрість, я буду дуже задоволений. Ось невдовзі дощ ущухне і ми тоді зможемо вирушити далі. То ви стріляли, еге? Чудова справа!

Він спритно перескакував від однієї кілти до іншої, буцімто поправляючи кожен кошичок конічної форми. Зазвичай жоден англієць не буде поводитися фамільярно з азіатом, але й не дозволить собі вдарити по зап’ястку люб’язного бабу, який ненароком, на жаль, перекинув кілту з червоною водонепроникною накривкою. З іншого боку, англієць ніколи не стане наполягати, щоби бабу випив, яким би він не був люб’язним, ані щоб розділив із ним трапезу. Іноземці зробили це все, і засипали бабу купою запитань — здебільшого стосовно жінок — на які Гарі відповідав весело і необдумано. Вони налили йому склянку білуватої рідини, схожої на джин, потім іще, тож невдовзі його серйозність пощезла. Він виявився добрячим зрадником і беззастережно лаяв уряд, який нав’язав йому освіту для білих, але не забезпечив його платнею, як у білої людини. Він белькотав історії про гноблення та кривду, аж доки сльози за гіркою долею вітчизни не покотилися йому по щоках. Тоді він похилитався, співаючи любовних пісень Нижнього Бенгалу, і гепнув під мокрим стовбуром дерева. Ще ніколи настільки невдалий продукт англійського панування в Індії не потрапляв так невдало до рук чужоземців.

— Вони всі на один копил, — сказав один мисливець іншому французькою мовою, — побачиш, як ми доберемося до самої Індії. Я б хотів навідатися до його раджі. Можна було б непогано слівце замовити. Імовірно, що він почув про нас і хотів у такий спосіб засвідчити свою повагу.

— У нас часу немає. Ми маємо дістатися Сімли якомога швидше, — відгукнувся його товариш, — Як на мене, то я б волів, аби наші звіти були відправлені з Гіласа чи бодай із Ле.

— Англійська пошта краща і безпечніша. Пам’ятайте, що ми маємо всі можливі сприяння — Богом присягаюся! — вони ж нам самі все забезпечили! Чи це така неймовірна дурість?

— Це пиха — пиха, яка заслуговує на покарання, і воно не забариться.

— Так! Битися зі своїм побратимом із континенту у цій Грі — це щось. У цьому є ризик, а ці люди… ба! Надто легко.

— Пиха — усе це пиха, друже мій.

«Яка в біса користь із того, Чандернагор так близько від Калькутти і взагалі, — думав Гарі, хроплячи з роззявленим ротом на сирому моху, — якщо не розумію їхньої французької? Вони так швидко говорять! Краще було б просто перерізати їхні бридотні горлянки».

Коли він знову постав перед ними, то тяжко мучився головним болем, каявся і багатослівно потерпав, чи не натворив на п’яну голову чого зайвого. Він любить Британський Уряд — джерело всіх почестей і процвітання, і його пан в Рампурі також дотримується такої думки. Тоді чужинці почали висміювати його і пригадувати йому попередні слова, аж поки крок за кроком, із виправдальними гримасами, улесливими посміхунками і безмежно лукавими поглядами, бідний бабу був розгромлений і змушений говорити правду. Коли Ларган почув цю історію, він голосно шкодував про те, що не був на місці упертих, неуважних кулі, які прикривали голови трав’яними килимками, чекаючи на погоду, поки дощ наливав калюжки у їхні сліди. Усі знайомі їм сагиби — чоловіки у грубому одязі, які з року в рік радо поверталися до улюблених байраків — мали слуг, і кухарів, і джур-вістових, найчастіше — горян. А ці сагиби подорожували без жодного почту. Отже, ці сагиби були бідні і нетямущі, бо жоден сагиб при здоровому глузді не буде слухати порад якогось бенгальця. А цей бенгалець, з’явившися нізвідки, дав їм грошей і примудрявся говорити їхньою мовою. Звичні до всеохопно поганого ставлення до себе з боку інших співвітчизників, вони підозрювали якусь пастку і мали намір утекти при нагоді.

Потім по свіжовмитому повітрі, наповненому пречудовими пахощами вогкої землі, бабу повів їх схилом униз — гордо крокуючи на чолі кулі та сумирно чапаючи позаду іноземців. Думок він мав при цьому багато і різних. Найдрібніша з них могла б вельми зацікавити його супутників. Однак він був приємним гідом, який за найменшої нагоди показував їм красу володінь свого пана. Він населив гори усіма звірами, яких іноземці хотіли б убити — тари, дикі гірські цапи, гвинторогі цапи маргари, ведмеді — і на пророка Єлисея вистачило би. Він обговорював ботаніку й етнологію з бездоганними неточностями, а