Кім - Редьярд Джозеф Кіплінг

— Краще забиратися до Шемлега. Ніхто нас не переслідуватиме у Шемлезі, — то казав нервовий мешканець Рампура.

— Я був провідником у Фастума-сагиба, і я провідник Янклінга-сагиба. Я б і зараз був би його провідником, якби не цей клятий бігар [повинність]. Нехай двоє людей з рушницями сторожують унизу, щоб сагиби не наробили нових дурниць. Я не залишу святого чоловіка.

Вони сіли неподалік від Лами і, трохи поприслухавшись навкруги, пустили по колу хукку, в якої за водозбірник правила стара пляшка з-під вакси «Дей енд Мартін». Червоний вогник вуглинки на пляшці, переходячи з рук і руки, освітлював розкосі примружені очі, високі китайські вилиці і волячі шиї, які ховалися у бганках темного грубого одягу на плечах. Вони були схожі на кобольдів із якоїсь чарівної копальні — на гірських гномів, що зібралися на таємну нараду. А поки вони говорили, голоси снігових потоків довкола них стихали один за одним, бо нічний мороз заглушав і сковував ручаї.

— Як він постав проти нас! — захоплено мовив чоловік зі Спіті. — Я пам’ятаю одного старого гірського цапа, біля Ладака (сім років тому Дюпон-сагиб по ньому стріляв, але промазав), який стояв точнісінько так само. Дюпон-сагиб був добрим провідником.

— Не таким добрим, як Янклінг-сагиб, — чоловік із Ао-Чанга потягнув віскі з пляшки і передав далі. — Тепер слухайте мене, якщо тільки ніхто не думає, що знає більше.

Виклик ніхто не прийняв.

— Ми підемо до Шемлега, як тільки зійде місяць. А там чесно поділимо між собою речі. Мене задовольнить ота новенька рушничка і набої до неї.

— А хіба ведмеді лиш коло те’ бешкетують? — спитав його сусіда, смокчучи люльку.

— Ні, але мускусні залози тепер коштують по шість рупій за штуку, а твої жінки матимуть полотно з наметів і трохи кухонного начиння. Ми то все поділимо у Шемлезі до світанку. А тоді ми всі розійдемося, пам’ятаючи, що ніхто з нас ніколи не бачив і не мав справи з цими сагибами, бо ж вони можуть сказати, що ми покрали їхнє добро.

— Для тебе воно-то добре, а що раджа скаже?

— А хто йому розповість? Оці сагиби, які по-нашому не говорять, чи той бабу, який нам дав грошей задля якихось своїх справ? Чи то він проти нас військо приведе? А які докази залишаться? Все, що нам не потрібне, ми викинемо у Шемлезький смітник, куди ще нога людська не ступала.

— А хто цього літа в Шемлегу? — те сільце складалося з трьох чи то чотирьох хижок серед пасовищ.

— Шемлезька жінка. Як ми знаємо, вона не любить сагибів. Інших можна задобрити дрібними подарунками, тут вистачить нам усім. — Він поплескав по напханому боці найближчого кошика.

— Але… але…

— Я сказав, що вони не справжні сагиби. Усі їхні шкури й голови куплені на базарі в Ле. Я впізнав тавро. Я вам показував на минулому переході.

— Правда. Вони купили всі ті шкури й голови. Деякі вже навіть міль побила.

Це був влучний аргумент, а чоловік з Ао-Чанга знав своїх товаришів.

— Якщо трапиться найгірше з найгіршого, я скажу Янклінгу-сагибові, він чоловік веселий, посміється з того. Ми не чинимо зла нікому з тих сагибів, яких знаємо. А ці б’ють жерців. І нас поналякували. Ми втекли! Хто ж зна, де ми погубили речі? Чи ти дума’ш, Янклінг-сагиб дозволить поліції з долини нишпорити по горах, псуючи йому полювання? Дуже далеко від Сімли до Чіні, а ще далі від Шемлега до дна Шемлезького смітника.

— Нехай так, але я понесу велику кілту. Корзина з червоною накривкою, яку сагиби особисто пакували щоранку.

— У тому-то й справа, — спритно мовив чоловік із Шемлега, — що ці сагиби якісь не при ділі. Хто колись чув, щоб Фастум-сагиб, чи Янклінг-сагиб, чи навіть маленький Піль-сагиб, який ночами сидів, щоб підстрелити серао[182], — я кажу, хто коли чув, щоб ці сагиби приїздили в гори без кухаря з рівнин, без власного носія і… і без усього того хвоста свавільних гнобителів із доброю платнею? Як вони можуть завдати нам клопоту? Що то за кілта?

— Нічого, просто повна писаних слів — книжки, папери, що вони писали, якесь дивне причандалля, наче для обрядів.

— Шемлезький смітник усе те прийме.

— Правда! Але що як ми тим образимо сагибівських богів?! Я не хочу таке робити з писаними словами. І їхні мідні ідоли мені не до шмиги. Для простого горянина це не здобич.

— Старий чоловік іще спить. Тс-с! Питаємо його челу.

І чоловік з Ао-Чанга обновився ковточком із пляшки, пишаючись своїм головуванням.

— У нас тут, — прошепотів він, — є кілта, а речі в ній нам не знайомі.

— Мені знайомі, — обережно мовив Кім.

Лама глибоко дихав у спокійному, легкому сні, а Кім розмірковував над останніми словами Гарі. Як гравець у Велику Гру, він був схильний благоговіти перед бабу.

— Кілта з червоною накривкою повна дивовижних речей, не слід дурням її чіпати, — обережно сказав він.

— Я казав, я казав, — вигукнув носій того кошика, — Дума’ш вона нас видаст’?

— Ні, якщо віддасте її мені. Я зніму чари. Інакше вона завдасть великого лиха.

— Жрець завжди візьме своє, — віскі додало нахабства чоловікові з Ао-Чанга.

— Мені байдуже, — відповів Кім із винахідливістю синів своєї батьківщини, — поділіть між собою і побачите, що вийде!

— Ні. Я лиш пожартував. Керуй. Тут нам усім вистачить із головою. На світанку ми вирушимо своєю дорогою до Шемлега.

Вони лаштували і перелаштовували свої нехитрі плани ще добру годину, а доти Кім тремтів від холоду й гордості. Смішний бік ситуації лоскотав йому й ірландську, і східну частини душі. Ось були емісари грізної Північної Країни, дуже ймовірно, такі ж важливі у своїх краях, як Магбуб або полковник Крейтон, а тут — зненацька вскочили в отаку безпомічність. Один із них — Кім це знав особисто — деякий час кульгатиме. Вони наобіцяли князям. І лежать поночі десь унизу — без карт, без їжі, без наметів, без рушниць і без провідника, за винятком хіба що бабу. І цей провал їхньої Великої Гри (Кімові було цікаво, кому вони мали звітуватися), ця панічна гонитва посеред ночі — усе відбулося не завдяки кмітливості бабу чи Кімовим вигадкам, але просто, чудово і неминуче, як перехоплення Магбубових друзів-факірів молодим запопадливим поліцейським в Амбалі.

— Отак вони і є — без нічого, але ж і холодно, клянуся Юпітером! Я тут з усіма їхніми речами. О, вони, певно, злі! Співчуваю Гарі-бабу.

Кім міг і не витрачати своє співчуття, адже бабу в ту