Юдейська війна - Ліон Фейхтвангер

щоб він не давав країні занадто багато проносного, бо дехто вмирає і від поносу. «Фруктові» він написав, чи не матиме «фрукт» такої милості, щоб залишити його на посту і на наступний рік. Потім він звелів прибути з Риму до Александрії трьом чоловікам: престарому міністрові фінансів Етрускові, придворному ювелірові та директорові цезаревих перлових промислів Клавдієві Реґіну й управителеві своїх сабінських маєтків.

Три знавці справи обмінялися цифрами, перевірили їх. Імперіалістична східна політика цезаря Нерона та заколоти після його смерті зруйнували велетенські цінності, сума державних боргів, яку троє чоловіків підрахували, була висока. Реґінові випало мало вдячне завдання назвати цю суму цезареві.

Веспасіан і фінансист ніколи не бачилися. Тепер вони сиділи в зручних кріслах один навпроти одного. Реґін моргав, мав сонний вигляд, він поклав одну жирну ногу на другу, його розв’язані ремінці на черевиках теліпалися. Щодо цього Веспасіана, то він вважав раніше, що з ним можна робити тільки мізерні справи. Він зв’язався з дамою Ценіс, і виплатив їй тоді чималі комісійні, бо йшлося про великі постачання юдейській і європейським арміям Веспасіана. Веспасіан знав, що фінансист виявив себе в своїх розрахунках як пристойний чолов’яга. Своїми світлими твердими очима дивився він у м’ясисте, сумне, обвисле обличчя Реґіна. Обидва чоловіки обнюхували один одного, пахнули вони один одному непогано.

Реґін назвав цезареві свою цифру. 40 мільярдів. Веспасіан не здригнувся. Можливо, він тільки засопів трохи дужче, але його голос звучав спокійно, коли він відповів:

— Сорок мільярдів. Ви мужній чоловік; а чи не оцінили ви деякі відомості занадто високо?

Клавдій Реґін розважно, своїм масним голосом, настоював:

— Таки сорок мільярдів. Треба дивитися цифрам в очі.

— Я дивлюся їм у очі, — сказав, дуже сопучи, цезар.

Вони обговорювали потрібні ділові заходи. Можна дістати дуже великі гроші, коли конфіскувати майно тих, хто підтримували попереднього цезаря ще й після проголошення Веспасіана. Це був день, коли цезар за приписом лікаря Гекатея зазвичай постився, а в такий день його здібності до ділових справ були особливо добрі.

— Ви юдей? — спитав він безпосередньо.

— Напівюдей, — відповів Реґін, — але дедалі дужче набираю юдейського вигляду.

— Я знаю один засіб, — Веспасіан прижмурив очі, — враз позбутися половини сорока мільярдів.

— Мені дуже цікаво взнати його, — сказав Клавдій Реґін.

— Якщо я звелю, — пояснив Веспасіан, — щоб у головній синагозі поставили мою статую.

— Тоді юдеї будуть протестувати, — докінчив Клавдій Реґін.

— Правильно, — сказав цезар. — Тоді я зможу забрати в них гроші.

— Це становитиме приблизно двадцять мільярдів.

— Ви швидко рахуєте, — похвалив цезар.

— Тоді ми покриємо першу половину боргів, — зауважив Клавдій Реґін, — але другу ніколи не зможемо покрити. Бо господарство й кредит, і не тільки на Сході, будуть назавжди зруйновані.

— Я боюся, що ваша правда, — зітхнув Веспасіан. — Але ви мусите визнати, що думка приваблива.

— Я визнаю, — усміхнувся Клавдій Реґін. — Шкода, що ми обидва занадто розважливі для неї.

Реґін терпіти не міг александрійських юдеїв. Вони були для нього занадто чванькуваті, занадто елегантні. Дратувало його й те, що вони дивилися на римських юдеїв, як на компрометуючих родичів. Але те, що пропонував цезар, здавалося йому занадто радикальним. Він пізніше вишукає для александрійських юдеїв інші способи виціджувати з них гроші, не такі, щоб вони від них стекли кров’ю, проте такі, що вони повинні будуть пам’ятати про нього.

Поки що він порадив цезареві інший податок, який влучить усіх і на який ніхто на Сході ще досі не наважувався: податок на солону рибу й рибні консерви. Він не замовчував небезпечності такого податку. Александрійці мають писки, як у меч-риби, і цезареві доведеться всього від них почути. Але Веспасіан не боявся куплетів.

Симпатії александрійців до цезаря зникли майже цілком, коли був заведений податок на солону рибу. Вони люто лаялися через подорожчання цього дуже улюбленого харчу, і одного разу, при виїзді, закидали його гнилою рибою. Цезар лунко сміявся. Кал, кінські кізяки, ріпа, тепер гнила риба. Це забавляло його, що він і як цезар не позбувся такого матеріалу. Він звелів вчинити слідство і винуватці заколоту мусили постачити точно стільки золотих риб, скільки знайдено було гнилих у його екіпажі.

Йосифа Веспасіан бачив рідко у ці дні. Він звик до свого становища, відсунувся далі від свого юдея, став йому чужим, західним, римлянином. Принагідно він сказав йому:

— Я чув, ви через якесь марновірство поперчені були з своєї волі сорока ударами. Я б хотів, — зітхнув він, — щоб зміг позбутися моїх сорока мільярдів теж через сорок ударів.

Йосиф і Тит лежали у відкритій їдальні на віллі в Канопусі, у якій принц зазвичай проводив більшу частину свого часу. Вони були самі. Був лагідний зимовий день; хоч наближався вечір, проте не було ще потреби залишати відкриту галерею. Море лежало тихе, кипариси не ворушилися. Улюблений Титів павич помалу походжав по кімнаті, клюючи рештки їжі.

Йосиф зі свого тапчана міг крізь другий просвіт у стіні оглядати терасу, що лежала глибше, і сад.

— Ви звеліли переробити огорожу з самшитових дерев у формі літери? — спитав він і показав головою в напрямку до садівників, що працювали внизу.

Тит жував цукерку. Він був у доброму, щирому настрої; його широке хлопчаче обличчя над дещо коротким тулубом усміхалося.

— Звісно, мій юдею, — сказав він, — зрозуміло, я звелів переробити самшитову огорожу в формі літери. Я звелю переробити самшитові дерева і на моїй александрійській віллі в формі однієї літери, і кипариси теж.

— У формі літери Б, — усміхався Йосиф.

— Ти додумливий, мій пророче, — сказав Тит.

Він присунувся ближче; Йосиф сидів, Тит лежав, підклавши руки під голову, і дивився на нього.

— Вона вважає, що я подібний до свого батька. Вона мого батька не любить. Я можу це зрозуміти; але я вважаю, що я стаю дедалі менш подібним до нього. Мені не легко з моїм батьком, — скаржився він, — Він великий чоловік, він знає людей, а хто, знаючи людей, не схоче трохи з них потішитися? Але він робить це трохи занадто. Недавно, за столом, коли генерал Пріск не погоджувався, що він товстий, батько звелів йому оголити свій зад. Це було незрівнянно, як принцеса дивилася прямо перед собою. Вона сиділа спокійно, нічого не бачила, нічого не чула. Ми так не можемо, — зітхнув він. — Ми в таких випадках ніяковіємо або буваємо грубі. Як ото можна так робити, щоб когось не зачіпали різні неприємні речі?

— Це не трудно, — сказав Йосиф, дивлячись на садівників, що поралися біля самшитових дерев. — Ви мусите тільки триста років зряду бути володарями держави, і тоді це прийде само собою.

Тит