Юдейська війна - Ліон Фейхтвангер
— Коли змінюється погода, — сказав він, — я щоразу відчуваю ще ногу, яку ваші люди приперчили мені каменюкою. — Він вказав на даму, що стояла поряд із художником. — Ваша донька, Фабулле?
— Так, — сказав художник сухо, стримано, — моя донька Доріон.
Всі дивилися на дівчину. Доріон була досить висока, тонка та ніжна, зі жовто-смаглявою шкірою, довгою, тонкою головою, скошеним і високим лобом, з очима кольору моря. Вилиці опуклі, ніс тупий, трохи широкуватий, сміливий рот видавався на ніжному, гордовитому обличчі.
— Миленька дівчина, — сказав цезар. — І потім, прощаючись: — Ну-ну. Подумайте, Фабулле, чи хочете ви змалювати для мене мого юдея.
Він відійшов. Інші безмовно та вражено стояли якийсь час укупі. Фабулл прибув на свято тільки з огляду на новий режим. Він насилу вмовив Доріон піти з ним. Тепер каявся, що прийшов сюди. Він не думав про те, щоб малювати портрет неприємного, пустославного юдейського літератора. Йосиф теж не думав про те, щоб дозволити зарозумілому, нетямущому художникові робити свій портрет. Проте дівчина Доріон справді була істотою вражаючою. Миленька дівчина, сказав цезар. Це сказано банально і, крім того, неправильно. Як вона стояла тут, ніжна аж до кволості, тримаючись знадливо і, проте, строго, з легенькою тріумфуючою та непристойною усмішкою на губах великого рота! Йосиф мимохіть смакував її дику привабність.
— Ну-ну, — трохи глузливо повторила дівчина Доріон улюблені слова цезаря. — Ходімо і ми, батьку.
Вона мала високий, тонкий, злосливий голос. Йосиф розкрив рота, щоб заговорити до неї, але йому, зазвичай такому вправному, нічого путнього, що варто сказати, на думку не спадало. В цей момент він відчув, як щось треться об його ногу. Глянув униз — це була велика, руда кішка. Єгиптяни пестили кішок, священних тварин, римляни й юдеї терпіти їх не могли. Йосиф намагався її прогнати. Але вона лишалася, обтяжувала його.
Він нахилився, схопив тварину. Раптом пролунав голос дівчини:
— Облиште кішку!
Це був різкий, неприємний голос. Дивно, який він став ніжний, коли вона звернулася тепер до кішки:
— Іди, моя тваринко. Моя люба, моя маленька богине. Він нічого не тямить щодо тебе, той чоловік. Він злякав тебе?
І вона гладила кішку. Гидка тварина мурчала.
— Вибачте, будь ласка, — сказав Йосиф, — я не хотів чіпати вашу кішку. Це корисні тварини, в роки, коли багато мишей.
Доріон добре чула його глузування. Вона мала єгиптянку матір і єгиптянку бонну. Кішка — божественна тварина, в ній є частина богині левів Бастет, сила та влада прадавніх часів. Юдей хотів принизити її бога, юдей був для неї занадто мізерний, щоб відповідати йому. Не треба було йти на це свято. Мистецтво її батька єдине в своєму роді, жоден уряд, жоден цезар не обійдеться без нього, не було потреби робити поступки новому режимові. Вона нічого не говорила, стояла тихо, з кішкою на руці, й являла собою гожу картину: вродлива дівчина грається з кішкою. Коли вона, приємно перебільшуючи, відчувала на собі багато поглядів, то міркувала. Миленька дівчина, сказав цезар. Її батько повинен малювати цього юдея. Який грубий, недотепний жарт. Цезар вайлуватий, справжній римлянин. Шкода, що її батько не зумів ураз добрати способу боронитися від такого жарту. Він міг протиставити йому тільки свою дещо похмуру серйозність. Юдей із своєю догідливою іронією краще дав собі раду. Вона добре розуміла, що Йосифові, хоч він і говорив зухвало про кішку, вона сподобалася. Якщо вона скаже ще хоч одне речення, тоді він відповість багатьма облесними та примирливими словами. Але вона вирішила не казати нічого. Коли він заговорить знову, тоді, може, вона побажає відповісти. Коли він не заговорить, тоді вона піде, і це буде її остання зустріч із юдеєм.
Йосиф теж міркував. Ця дівчина Доріон глузлива та гордовита. Якщо він зв’яжеться з нею, то скоро будуть труднощі, неприємності. Найкраще було б залишити її стояти з своєю дурною, гидкою кішкою. Руки в неї коричневі і кішка коричнева. Але яка чудова коричневість! Руки дивно смагляві, а коричневість кішки — гидка рудизна. Незвичайно тонкі, довгі руки в неї.
Вона наче з однієї з тих старих угластих різких картин, якими тут поплямовано все.
— Вам не здається це надмірним — ще потоншати мені заради того, щоб ваш батько змалював мене? — сказав він, і доки промовив це, вже пошкодував, що не пішов геть.
— Я гадаю, трохи посту не є висока ціна за те, щоб далі жити у вічності, — сказала своїм високим дитячим голосом Доріон.
— Я гадаю, — відповів Йосиф, — що коли житиму далі, то житиму в своїх книгах.
Доріон розізлилася на таку відповідь. Знову ця славнозвісна юдейська зарозумілість! Вона шукала відповіді, яка вразила б чоловіка, але раніше, ніж устигла її знайти, Фабулл сказав сухо і по-латині:
— Ходімо, донько. Це залежить не від нас і не від нього, чи малюватиму я його чи ні. Коли цезар звелить, тоді я намалюю й гниле свиняче стерво.
Йосиф дивився услід обом, доки вони зникли за колонадою, яка обрамовувала дамбу з боку суходолу. Розмова закінчилася не дуже вдало, але він не каявся, що розмовляв.
Цього дня Йосиф написав псалом, що пізніше названий був псалмом громадянина світу:
О, Ягве, дай мені більше слуху й більше зору,
Щоб простір твого світу бачити й чути.
О, Ягве, дай мені більше серця,
Щоб осягти многогранність твого світу.
О, Ягве, дай мені більше голосу,
Щоб славити велич твого світу.
Вважайте, народи, і добре слухайте, нації.
Не ощаджуйте, каже Ягве, духу, який я на вас проливаю.
Щедро розтрачуйте себе, чути голос Господа,
Бо я геть випльовую скнар.
І хто обмежує своє серце й свою силу,
Від того я відвертаю лице своє.
Знімайся з твого якоря, каже Ягве,
Я не люблю тих, кого мулом заносить у гавані.
Огидні мені ті, що згнивають у смороді своєї нерухомості
Я дав людині ноги, щоб носили її над землею,
Щоб могла вона бігати,
Щоб не спинилася, як дерево, врісши в землю корінням.
Бо дерево одним тільки живиться,
А людина живиться всім,
Що я створив під небом.
Дерево знає завжди тільки однакове,
А людина має очі, щоб вбирати в себе чуже,
І має шкіру, щоб інше мацати та смакувати.
Хваліте Господа і розпросторюйтесь над землями.
Хваліте Господа і розтрачуйте себе над морями.
