Юдейська війна - Ліон Фейхтвангер
Це була дуже коротка ніч, і починало світати, коли Мара повернулася до Йосифа. Вона йшла важко, так, наче несла кожну свою кістку окремо, її обличчя було злиняле, в’яле, наче з вогкої, поганої матерії. Вона скинула убрання. Потім помалу, з трудом, скручувала його, роздирала, з трудом, натужуючись, геть чисто, на маленькі клаптики. Потім взяла сандалії, улюблені напарфумовані сандалії, рвала їх, нігтями, зубами — все це помалу, безмовно. Йосиф ненавидів її, що вона не скаржилася, що не нарікала на нього. В ньому була одна тільки думка: «Геть від неї, далі від неї! Я не підіймуся, доки дихатиму з нею одним повітрям».
Веспасіана, коли він вийшов із своєї спальні, вартові солдати привітали так, як належалося вітати цезаря. Веспасіан оскалився:
— Ви що, хлопці, подуріли?
Але тут був черговий офіцер та інші офіцери, вони теж повторили цезарський привіт. Веспасіан виказав гнів. Але тут з’явилися також деякі полковники та генерали, а на чолі їх Муціан. Всю будівлю раптом заповнили солдати, повен солдатів був широкий майдан перед нею, і знову й знову, дедалі голосніше, повторювали вони цезарський привіт; усе місто охопило бурхливе піднесення. Тим часом Муціан у дуже переконливій і надзвичайно майстерній промові заклинав маршала не допустити, щоб батьківщина остаточно загрузла в багні. Інші підтримували його промову дикими криками, вони натискали дедалі сміливіше, нарешті вони витягли мечі та загрожували, що раз вони вже тепер бунтівники, то вб’ють його, коли він не стане на чолі їх. Веспасіан сказав, звертаючись до них своїм улюбленим способом:
— Ну, ну, ну, не так нагально, хлопці. Коли ви вже неодмінно цього домагаєтесь, то я не кажу ні.
На одинадцять солдатів, що стояли на варті, він звелів накласти за не приписане привітання кару — по тридцять ударів, і видати кожному нагороду — по сімсот сестерціїв. Коли вони хочуть, то можуть відкупитися від тридцяти ударів трьома сотнями сестерціїв кожен. П’ятьох солдатів, що прийняли удари й сестерції, він звелів найменувати фельдфебелями.
Йосифові він сказав:
— Я гадаю, мій юдейчику, тепер ви можете зняти свої кайдани.
Йосиф без великої вдячності підняв руку до лоба, його блідо-смагляве лице було неприкрито похмуре, сповнене обурення.
— Ви від мене сподівалися більше? — глузував Веспасіан. І як Йосиф мовчав, додав грубо: — Розкрийте, нарешті, рот! Я не пророк.
Він досить давно відгадав, чого бажав Йосиф, але хотів потішитися тим, щоб юдей сам його про це попросив. Але втрутився добродушний Тит:
— Доктор Йосиф, звісно, чекав, щоб йому розрубали кайдани.
Таким способом звільняли людей, яких закували неправдиво.
— Ну, гаразд, — знизав плечима Веспасіан. Він звелів, щоб знімання кайданів відбулося, як велика церемонія.
Йосиф як вільний чоловік, низько уклонився, спитав:
— Чи смію я надалі носити родове ім’я цезаря?
— Якщо ви собі чогось від того сподіваєтеся, то я нічого не маю проти, — зауважив Веспасіан. Йосиф — Маттіас, священик першої черги з Єрусалима, назвав себе відтоді Йосифом Флавієм.
Книга четверта
АЛЕКСАНДРІЯ
Довгим, вузьким прямокутником простяглася уздовж моря столиця Сходу, єгипетська Александрія, після Риму — найбільше місто відомого світу та безперечно найсучасніше в ньому. Двадцять п’ять кілометрів мало воно в обводі. Сім великих проспектів прорізали його уздовж, дванадцять упоперек; будинки були високі та просторі, всі забезпечені проточною водою.
Лежачи на осі трьох частин світу, на схрещенні Сходу та Заходу, на дорозі до Індії, Александрія стала першим ринком світу. На всьому дев’ятсоткілометровому азійському й африканському березі між Яффою та Паретоніумом єдина тільки гавань цього міста була безпечна від бурі. Тут нагромаджувалися золотий порошок, слонова кістка, черепаха, арабські пряності, перли Іранського моря, індійські самоцвіти, китайський шовк. Організована за останнім словом найновітнішої техніки промисловість постачала славнозвісне полотно аж до Англії, виробляла коштовні килими та гобелени, готувала національні вбрання для арабських та індійських племен. Фабрикувала благородні скляні вироби, славнозвісні парфуми. Забезпечувала всю землю папером, від найтоншого для дамських листів до найгрубішого пакувального.
Александрія була роботяще місто. Тут і сліпі мали роботу, і виснажені діти не гуляли без діла. Це була плодотворна робота, і місто не ховало її плоди. Тим часом, як на вузьких вулицях Риму та горбуватих Єрусалимських вулицях будь-який вантажний рух удень був заборонений, на александрійських просторих бульварах завжди лунав рух десятків тисяч возів, і ніколи не переривалися на обох корзо нескінченні низки розкішних екіпажів, що їхали обома напрямами. Велично зводилася посеред просторого парку резиденція давніх царів, музей, горда бібліотека, мавзолей із скляною труною, де лежав труп Александра Великого. Іноземцеві потрібні були тижні на огляд усього, що варто було подивитися. Тут була ще святиня Серапіса, театр, стадіон, острів Фарос, увінчаний своїм білим, уславленим маяком, велетенські промислові та портові підприємства, базиліка, біржа, що встановлювала для всього світу ціни товарів, і не наостанок — великий квартал розваг, що вливався в розкішний курорт Канопус.
Легко та гарно жили люди в Александрії. Незліченні були кухмістерські й шинки, де продавали уславлене тубільне ячменеве пиво. В усі дні, дозволені для того законом, відбувалися вистави в театрі, в спортпалаці, на арені. У своїх міських палацах, у своїх віллах в Елеусі та Канопусі, на своїх розкішних яхтах влаштовували александрійці рафіновано вигадливі свята. Берег двадцятикілометрового каналу, що сполучав Александрію з курортом Канопусом, займали ресторани. Їздили барками туди й туди; в каютах були пристрої, щоб зручно їх завішувати; всюди при березі в тіні сплетених витких єгипетських бобів стояли на якорі такі судна. Тут, у Канопусі, були локалізовані Єлисейські поля Гомера; в усіх провінціях дрібні патриції мріяли про канопуські розпутства, заощаджували кошти для подорожі в Александрію.
І благородним утіхам служило багатство міста. Музей переважав мистецькі збірки Риму та Афін, найповніша в світі бібліотека мала на постійній службі дев’ятсот переписувачів. Навчальні заклади Александрії були кращі за школи Риму. У військових знаннях, можливо також у юриспруденції та політичній економії столиця імперії могла мати перевагу; але в інших дисциплінах мала безперечний провід александрійська академія. Римські родини пануючої верстви віддавали перевагу лікарям, що вчилися на александрійській анатомії. Також на домагання своїх медиків місто запровадило гуманний спосіб страти, для чого вживалися швидкочинні укуси отруйних гадюк, яких спеціально для того виводили.
Александрійці, при всій їхній модерності, держалися традицій. Свої храми та культурні місця вони тримали так, що вони мали славу особливої святості
