Юдейська війна - Ліон Фейхтвангер

римська армія вшановувала юдейську Божу мудрість, але після того, як вона потрощила меч Юдеї. Йосиф дивився на виставу з кутка великого майдану, зовсім ззаду, стоячи між маленькими людьми та невільниками, його штовхали, здавлювали, кричали. Він дивився прямо перед собою, не рухався.

Але маленький древній старець стояв на трибуні. Пізніше йому принесли крісло, бо він видимо втомився. Раз по раз він прикладав руку до лоба, дякував, вітав. Хитав своєю кволою головою, зовсім тихо посміхаючись.

Армія, коли закінчилася церемонія, лютувала. Муціан та Агріппа були певні, що маршал зумисне збільшував обурення війська. Вони напосідали на нього, доводили, що плід перестиг, він повинен нарешті проголосити себе володарем. А коли він і цього разу обачно удавав наївність, вони послали до нього Йосифа бен-Маттіаса.

Була прохолодна, приємна ніч, з моря віяв свіжий вітер, але Йосиф сповнений був гарячим, тремтливим збудженням, його римлянин стане цезарем, і він багато зробив для цього. Він не мав сумніву, що йому вдасться вивести Веспасіана з вагання. Певна річ, це вагання є не що інше, як розумна гра. Як бігун десять днів перед змаганням носить свинцеві черевики, щоб натренувати ноги, так і претендент на трон обтяжує біг відмовками та штучними ваганнями, щоб нарешті тим швидше досягти мети. Отже Йосиф із такою довідністю розстеле перед Веспасіаном відданість, певність, знання про долю, що він не зможе зробити нічого іншого, як тільки схилитися перед Богом і своєю долею та сказати «так».

Але Веспасіан зміг зробити інше. Цей чоловік справді був гордовитий і твердий, як кам’яна брила. Жодного маленького кроку він не хотів зробити сам, він хотів, щоб його штовхали та посували до останнього.

— Ви дурень, мій юдейчику, — сказав він. — Ваші східні царки можуть зліплювати свої корони з крові та бруду, а для мене це ніщо. Я римський мужик, про це не думаю. У нас цезаря роблять армія, сенат і народ, а не сваволя. Цезар Вітеллій затверджений по закону. Я не бунтівник. Я за закон і порядок.

Йосиф стиснув зуби. Він говорив із усією силою, на яку був здатний, але його слова відскакували від упертого чоловіка. Той хотів неможливого — законного та незаконного водночас. Безглуздо було далі умовляти його, не залишалося нічого більше, як відмовитися.

Йосиф не міг зважитися піти, і Веспасіан не відсилав його. П’ять довгих хвилин мовчки сиділи обидва чоловіки в нічній темряві. Йосиф спустошений, збезнадієний, Веспасіан певний себе, рівномірно дихаючи.

Раптом маршал заговорив знову, тихо, проте зважуючи кожне слово:

— Ви можете сказати своєму другові Муціану, що я сам не зважуся, що я можу скоритися тільки зовнішньому примусові.

Йосиф підвів очі, поглянув на нього, задихав сильно. Хотів ще раз упевнитися:

— Але примусові ви скоритеся?

Веспасіан знизав плечима:

— Звісно, бути вбитим я дамся неохоче. Шістдесят років для такого кремезного мужика, як я, ще зовсім не старість.

Йосиф попрощався так швидко, як тільки міг. Веспасіан знав: юдей одразу ж піде до Муціана, він сам завтра буде, на жаль, змушений стати усім на радість цезарем. Він був тверезий чоловік, суворо заборонив собі та Ценіс смакувати цю ціль, доки вона не осягнута. Отже, тепер він тішитиметься цим. Твердо через ніс видихував він. Ще мав часу освоїтися з цим; важкими солдатськими чобітьми тупав по холодній підлозі кімнати. «Т. Ф. Веспасіан, цезар, володар, бог», — усміхався він, оскалив широко зуби, потім обличчя знову стало різким.

— Ну, так, — сказав.

Він безладно кидав латинські та східні слова: цезар, адир, імператор, месія. Власне це кумедно, що юдей перший проголосив його. Це трішечки прикро йому; він почував себе пов’язаним із тим чоловіком трохи міцніше, ніж хотів би.

Йому схотілося збудити Ценіс, жінку, яка так довго ділила з ним піднесення та падіння, сказати їй: «Так, от ми й досягли». Але це бажання тривало тільки якийсь момент. Ні, він мусить тепер бути сам, жодної іншої людини не може бачити.

Крім однієї. Однієї цілком чужої, яка нічого про нього не знає і про яку він нічого не знає. Знову розгладилося його обличчя — широке, зле, щасливе. Серед ночі послав у дім Йосифа, звелів, щоб прийшла до нього Йосифова дружина, Мара, донька Лакіша з Цезарії.

Йосиф тільки-но після розмови з Муціаном повернувся додому, в дуже піднесеному настрої від свідомості своєї великої участі у тому, що вранці його римлянин стане цезарем. Тим глибше впав він тепер униз. Була жеруща ганьба, пекуче розчарування у тому, що римлянин таким способом принижує чоловіка, який перший подав йому велику ідею. Зухвалий необрізаний не допустить, щоб він вибрався з бруду цього одруження. Він скреготів про себе усі глузливі імена, якими називали маршала: паскудний експедитор, кінсько-кізячний мужик. І додавав гидотні лайки — арамейські, грецькі, які тільки спадали йому на думку.

Дівчина Мара, не менш злякана, як він, спитала тихо:

— Йосифе, мій пане, чи повинна я вмерти?

— Дурна, — сказав Йосиф.

Вона сиділа перед ним, матово-біла, жалюгідна, в тоненькій сорочці. Сказала:

— Кров, що мала виходити три тижні тому, не виходить. Йосифе, мужу мій, Ягве послав мені, слухай: Ягве благословив моє тіло. — І як він мовчав, вона додала цілком тихо, смиренно, з напруженим чеканням: — Ти не хочеш мене тримати?

— Іди! — сказав він.

Вона впала. Через деякий час підвелася, попленталася до дверей. Але він, коли вона хотіла йти як була, додав грубо, наказуючи: — Надягни своє найкраще убрання. — Вона послухалася злякано, вагаючись. Він оглянув її і побачив, що вона в поганих сандаліях. — І напарфумовані сандалії, — звелів він.

Веспасіан, у годину, коли вона була в нього, почувався дуже задоволеним, втішався нею усіма почуттями. Він знав, уранці це має статися, вранці мають його проголосити цезарем, і потім він назавжди поїде з цього Сходу, туди, де він потрібен, у місто Рим, щоб там запровадити добрий лад і порядок. В основі він зневажав його, цей Схід, але з певного роду поблажливою любов’ю. Ця Юдея у всякому разі смакувала йому добре, дивна, щастедайна, зґвалтована країна була зручним ослінчиком для його ніг, вона виявила себе здатною підкоритися й давати зиск; і ця дівчина Мара, донька Лакіша, якраз тим, що була така тиха та сповнена презирливої м’якості, подобалася йому. Вія знижував свій рипучий голос, клав її місяцесяйну голову на свої волохаті груди, своїми подагричними руками перебирав, граючись, її волосся, лагідно говорив їй тією парою арамейських слів, які він знав: «Будь ніжна, моя дівчинко! Не будь дурна, моя голубко!» Він говорив це багато разів, якомога ніжніше, але все ж трохи