Юдейська війна - Ліон Фейхтвангер

Береніка не облишала справи. Вона боролася не тільки словами, марнотратними руками сіяла гроші, щоб створити для свого кандидата сприятливий настрій. Дедалі палкіше вмовляла Муціана, пришпорювала, лестила. Чоловік, внутрішньо такий живий, як він, не сміє маніритися, не сміє бути ледачим. Він відповідав, усміхаючись:

— Коли б така дама, як ви, ваша високість, справді була за мене, тоді це могло б мене спонукати відкинути всі сумніви, зважитися на сміливу гру. Але ж ви зовсім не за мене, ви тільки проти Веспасіана.

Береніка почервоніла, не хотіла цього визнавати, говорила багато й вправно, щоб умовити його. Він слухав чемно, робив так, наче дозволяє себе переконати. Але коли вона довірливо і не без тепла говорила з ним далі, побачила раптом, що він виводить своєю палицею на піску грецькі слова, безумовно призначені не для неї, але вона могла їх розгадати: «Одному боги дають обдарованість, другому щастя».

Вона прочитала, й її мова зблякла.

Коли ще Йосиф бен-Маттіас прибув до Антіохії, Береніка цілком певно знала, що її приїзд до Муціана не матиме успіху. Вона враз і цілком слушно відчула, що Йосиф присланий Веспасіаном, щоб звести нанівець її роботу.

Йосиф узявся до свого завдання не незграбно. Він повівся так, щоб другий підійшов до справи. Муціан радів, що знову чув незвичайний, палкий, проникливий голос юдейського пророка. Він цілі години розпитував його про звичаї, мораль, давні часи його народу. При цій нагоді вони заговорили також про юдейських царів, і Йосиф розповів Муціанові історію Саула та Давида.

— Саул був першим царем Ізраїлю, — сказав Йосиф, — але у нас рідко хто говорить про Саула і дуже багато про Самуїла. Ми вважаємо, що Самуїл більший за Саула.

— Чому? — спитав Муціан.

— Хто дав владу, — відповів Йосиф, — той більший, ніж той, хто має владу. Хто робить царя, той більший за царя.

Муціан усміхався:

— Ви пихаті люди.

— Може ми й пихаті, — погодився я готовістю Йосиф. — Але хіба й вам не здається влада, що керує, залишаючись сама на другому плані, тоншою, духовнішою, привабливішою, ніж влада, що виставляється перед очі всього світу.

Муціан не відповів ні так, ні ні. Йосиф говорив далі, і в його словах було одне визнання, за яке він заплатив гірким досвідом.

— Влада робить чоловіка дурнішим. Я ніколи не був таким дурним, як у той час, коли стояв при владі. Самуїл величніший за Саула.

— Я вважаю, — сказав усміхаючись Муціан, — що у вашій історії найсимпатичніший — молодий Давид. Шкода, — зітхнув він, — що проект з молодим Титом не вдався.

Дуже скоро після того, як Йосиф прибув до Антіохії, Береніка попрощалася з Муціаном. Вона відмовилася від своїх надій. Вона поїхала назустріч своєму братові, якого найближчими днями ждали в Цезарії. Він залишався досі в Римі, але тепер вважав, що Отон володарюватиме лише кілька тижнів, і поспішив своєчасно та непомітно зникнути з Риму, щоб не довелося брати на себе зобов’язання перед новим цезарем. Береніка дуже раділа, що має побачити брата, якого гаряче любила; ця радість робила не такою гіркою її невдачу в Антіохії.

— Мила принцесо, — сказав на прощання Муціан, — мушу вас запевнити, я не розумію, чому я не став заради вас претендентом.

— І мені це важко зрозуміти, — відповіла Береніка.

Вона зустрілася з братом у Тиверії. Будівництво нового палацу було закінчене. Кращий, ніж до цього, сяяв він над містом та озером. Окремі зали без вікон були побудовані з каппадокійського каменю, такого прозорого, що в них і при зачинених дверях не ставало темно. Усюди легкість, багато повітря, не почувалося тієї переобтяженості, яка була тепер у моді в Римі. Найвищої майстерності досягли архітектори в будуванні їдальні. Купол цієї зали був такий високий, що погляд ледве досягав його плит зі слонової кості; ці плити були поворотні, так що можна було зверху засипати присутніх у залі квітами або оббризкувати пахучою водою. Брат і сестра йшли через дім, взявшись за руки, глибоко радіючи одне одному. Почалася весна, дні вже стали довші, широкими грудьми дихали обоє вродливих, проходячи через просторі зали, де багато було повітря; по-знавецькому милувалися вони окриленою масою будівлі, її гармонійністю. Агріппа розповідав зі зовсім тихим глузуванням про нові палаци, які він бачив у Римі, про їхні пусто страховинні розміри, про їхню без смаку нагромаджену пишноту. Отон приділив на закінчення золотого дому Нерона п’ятдесят мільйонів; але й він навряд чи доживе до його закінчення. Береніка скривила губи.

— Вони можуть тільки хапати, ці римські варвари. Вони гадають, що коли врізьблять особливо незвичайний мармур у другий такий же незвичайний і додадуть до того якомога більше золота, то це буде вершиною будівельного мистецтва. Вони не мають ніякого таланту, крім як до влади.

— Дуже все-таки вигідний талант, — зауважив Агріппа.

Береніка спинилася.

— Я справді мушу виносити цього Веспасіана? — скаржилася вона. — Можеш ти мені з’ясувати, брате? Він такий незграбний і грубий, він сопе, як задихана собака.

Агріппа розповідав похмуро:

— Коли я був тепер у нього в Цезарїї, він звелів подати мені рибу і весь час підкреслював, що це риба з Генісаретського озера. І коли я не їв трупної риби, він гірко глумився з мене. Я знав багато добрих відповідей, але проковтнув їх.

— Він дратує мене аж до крові, — обурювалася Береніка. — Коли я чую його неотесані дотепи, то стою наче серед рою комарів. І цей чоловік має стати цезарем, а ми маємо допомагати в тому!

Агріппа умовляв її:

— Цезар, якого поставить Захід, розіб’є нам тут геть усе без розбору. Маршал розумний і поміркований. Він візьме те, що потребує, решту залишить нам. — Він знизав плечима. — Армія робить цезаря, армія присягає Веспасіану. Будь моєю розумною сестрою, — просив він.

Звістку про вбивство Гальби молодий Тит дістав у Коринфі, ще не прибувши до Риму. Було б безглуздим їхати далі. Він був певний, що Гальба усиновить його, це був важкий удар для нього, що цезар загинув передчасно. Він не хотів уклонятися цьому Отонові, про місце якого він сам мріяв. Він лишився в Коринфі, провів у цьому місті легковажного життя чотирнадцять гультяйних днів, сповнених жінками, хлопчиками, всякого роду розпустою. Потім він виїхав і, не зважаючи на погану пору року, повернувся назад до Цезарії.

На кораблі палили його шалено й люто честолюбні мрії його бабусі. Генерал Тит, хоч