Талановитий містер Ріплі - Патриція Хайсміт

його з внутрішньої кишені піджака. Лейтенант уважно розглядав його фотокартку, а Том натягнув на обличчя той же вираз — трохи схвильований, із ледь розтуленим ротом. На світлині не було окулярів, зате волосся було розділено на той самий манер, а краватку було зав’язано незграбним трикутним вузлом. Полісмен глянув на кілька в’їзних штампів, які частково заповнювали дві перші сторінки.

— Ви перебуваєте в Італії з другого жовтня, за винятком недовгої мандрівки до Франції з синьйором Ґрінліфом?

— Так.

Лейтенант посміхнувся люб’язною італійською посмішкою і нахилився трохи вперед, упершись ліктями в коліна.

— Ebbene[82], принаймні ми з’ясували одну важливу річ — розгадали таємницю того човна в Сан-Ремо.

Том насупився.

— Це ви про що?

— Там знайшли затонулий човен із плямами на дні, ймовірно, від крові. Тож не дивно, що ми, коли не вдалося вас знайти, та ще й після вашої поїздки до Сан-Ремо… — Він розвів руками й засміявся. — Припустили, що не зайве запитати синьйора Ґрінліфа, що з вами трапилося. Ми так і зробили. Адже човен зник того дня, коли ви двоє були в Сан-Ремо! — Він знову засміявся.

Том удав, ніби не зрозумів його жарту.

— Хіба синьйор Ґрінліф не сказав вам, що після Сан-Ремо я поїхав до Монджибелло? Я займався… — він затнувся, шукаючи потрібне слово. — …його невеличкими справами.

— Benone! — із посмішкою вигукнув лейтенант Роверіні. Він розстебнув один мідний ґудзик свого пальта й пригладив пальцями густі кошлаті вуса. — Ви були знайомі з Фредеріком Мелейзом? — запитав він.

Том мимовільно зітхнув, із полегшенням, бо скидалося на те, що справу з човном закрито.

— Ні. Я бачив його лише раз, коли він виходив з автобуса в Монджибелло. Більше ми з ним ніколи не зустрічалися.

— Зрозуміло, — сказав лейтенант і записав його слова. Якусь хвилю він мовчав, ніби вже не знав, про що питати, тоді знову посміхнувся. — Ох, Монджибелло! Гарне містечко, правда ж? Моя дружина родом з Монджибелло.

— Справді? — люб’язно запитав Том.

— Si. Ми з дружиною провели там медовий місяць.

— Чудове містечко, — сказав Том. — Grazie. — Він узяв цигарку «Націонале», яку запропонував йому лейтенант. Він подумав, що то такий собі антракт, ввічливо наданий йому італійцем, аби він мав змогу трохи перепочити перед другим раундом. Полісмен, жодних сумнівів, заведе мову про особисте життя Дікі, підроблені підписи на чеках і все інше. Том серйозно запитав своєю кострубатою італійською: — У газеті я прочитав, що, якщо синьйор Ґрінліф найближчим часом не покажеться поліції, його вважатимуть причетним до убивства Фредді Майлза. Його справді підозрюють у вбивстві?

— Ой, що ви, ні, звісно ж, ні! — запротестував лейтенант. — Але він мусить прийти до поліції! Чому він ховається від нас?

— Не знаю. Як ви самі сказали… він не дуже охоче допомагає слідству, — похмуро зауважив Том. — Коли я був у Римі, він навіть не зволив розказати мені, що поліція хоче поговорити зі мною. Та все ж… не можу повірити, що він міг убити Фредді Майлза.

— Однак… бачте, один свідок у Римі розповів, що бачив двох чоловіків, які стояли біля автівки синьйора Мелейза якраз навпроти дому синьйора Ґрінліфа, і обидва були п’яні, або ж… — він зупинився задля більшого ефекту та глянув на Тома, — або ж один із чоловіків був мертвий, бо інший підпирав його до автівки! Ми, певна річ, не можемо знати, ким був той чоловік, якого сперли до автівки — синьйором Мелейзом чи синьйором Ґрінліфом, — додав лейтенант, — та якби нам вдалося знайти синьйора Ґрінліфа, ми принаймні могли б його запитати, чи він справді був такий п’яний, що синьйор Мелейз мусив сперти його до автівки! — засміявся він.

— Он воно що.

— Це дуже серйозна справа.

— Так, розумію.

— Ви не маєте ані найменшого уявлення, де міг би бути синьйор Ґрінліф?

— Ні, жодного.

Лейтенант на хвилю замислився.

— Ви часом не знаєте, може, синьйор Ґрінліф та синьйор Мелейз посварилися?

— Ні, але…

— Але що?

Том говорив повільно, ретельно добираючи слова.

— Фредді запросив Дікі покататися на лижах, але Дікі не поїхав. Пригадую, що дуже здивувався, чому він не поїхав. Але він нічого не пояснив.

— Я знаю про те запрошення. У Кортіна д’Ампеццо. Ви упевнені, що це ніяк не пов’язано з жінкою?

Том ледь не розсміявся, але вдав, ніби справді обмірковує таку можливість.

— Не думаю.

— А як щодо тієї дівчини, Марджорі Шервуд?

— Гадаю, що це можливо, — відказав Том, — але сумніваюся, що вона якось до цього причетна. Мабуть, я не та людина, з якою вам варто говорити про особисте життя синьйора Ґрінліфа.

— Синьйор Ґрінліф ніколи не розповідав вам про свої