Талановитий містер Ріплі - Патриція Хайсміт

клопоти з пересуванням гондолами зі швидкістю дві милі за годину. Та виявилось, що Венеція набагато більша, ніж він думав, і там, як і в інших містах, були італійці. А ще він мав змогу пересуватися вузенькими вуличками й містками, тож міг цілком обійтися без гондоли. Головними каналами сновигали моторні човни, такі ж швидкі, як нью-йоркська підземка, а самі канали зовсім не тхнули. Венеція пропонувала широкий вибір готелів, від «Ґрітті» та «Даніелі», про які він чув раніше, до маленьких зачуханих готельчиків і пансіонатів у темних провулках, так добре захованих від людського ока, що ніяка поліція його б там не знайшла. Том уявив, що міг би місяцями мешкати в одному з них і ніхто б його навіть не помітив. Він обрав готель «Констанца», що стояв неподалік від мосту Ріальто. Це було щось середнє між відомими вишуканими готелями та нікому не відомими маленькими заїздами в темних провулках. Готель був чистий і затишний, не дуже дорогий і розташований теж досить зручно, неподалік знаменитих туристичних принад. Якраз годився для Тома Ріплі.

Том кілька годин тинявся номером, повільно розпаковував валізи, видобуваючи з них свої старі речі, і мрійливо визирав у вікно, милуючись присмерком, що опускався на Ґранд-канал. Він уявляв собі майбутню розмову з поліцією. «…Та ні, я й гадки не маю. Востаннє я бачився з ним у Римі. Якщо сумніваєтеся у моїх словах, можете запитати в міс Марджорі Шервуд… Звісно ж, я Том Ріплі! (Тут він засміється.) Не розумію, з якої причини все це сум’яття?.. Сан-Ремо? Так, пам’ятаю. Ми покаталися годину й повернули човен… Так, спершу я повернувся до Монджибелло, а звідти поїхав до Рима, але я пробув там усього кілька днів. Я мандрував Північною Італією… Боюсь, що не знаю, де він міг би бути, але ми бачилися, може, три тижні тому…» Том підвівся з підвіконня, посміхнувся сам до себе, надягнув чисту сорочку та краватку й вийшов пошукати якийсь хороший ресторан, аби повечеряти. Ні, чудовий ресторан. Бодай один раз Том Ріплі може почастувати себе дорогою їжею. Його гаманець був напхом напханий довгими банкнотами вартістю десять і двадцять тисяч лір, і ледь закривався. Перед виїздом із Палермо він обміняв дорожні чеки Дікі на майже тисячу доларів готівки.

Він придбав дві вечірні газети, затис їх під піхвою і рушив вигнутим містком, а далі довгою вулицею заледве шість футів завширшки, обабіч якої тулилися різноманітні крамниці зі шкіряними виробами та чоловічими сорочками, а у вітринах ювелірних крамниць виблискували в скриньках численні намиста й персні. Саме в таких скринях він уявляв собі скарби, описані в казках. Йому подобалося, що у Венеції не було автівок. Це робило місто схожим на людей. Вулиці-вени, а пішоходи — ніби кров, яка ними циркулює. Він повернувся іншою вулицею і вдруге перетнув чотирикутну площу Святого Марка. Повсюди голуби — у небі, в озерцях світла, що навіть уночі виливалося з вітрин крамниць, вони поважно походжали під ногами пішоходів, наче й самі були туристами в рідному місті. Столики численних кафе та ресторанів заполонили ледь не всю площу, тож людям і голубам доводилося вишукувати вузенькі проходи поміж ними. У різних кінцях площі горланили патефони, створюючи оглушливу какофонію. Том спробував уявити цю площу влітку, залиту сонцем, коли люди підкидають у повітря жмені зерна, а голуби, лопочучи крильми, зграями злітаються на цю поживу. Він повернув на іншу освітлену вулицю. Тут теж було багато ресторанів. Том обрав солідний і досить респектабельний на вигляд, з білими скатертинами й обшитими дерев’яними панелями стінами. То був один із тих ресторанів, як підказував йому досвід, який більше дбає про свою кухню, аніж про випадкових туристів. Він сів за столик і розгорнув одну з газет.

Й одразу на другій сторінці йому трапилось невеличке повідомлення:

ПОЛІЦІЯ РОЗШУКУЄ ЗНИКЛОГО АМЕРИКАНЦЯ.

Дікі Ґрінліф, товариш убитого Фредді Майлза,

зник після поїздки на Сицилію

Том схилився над газетою, зосередившись на читанні. Його страшенно роздратували ці вигадки, він не міг повірити в дурість і безпорадність поліції. Та й дурні газетярі тільки витратили на цей непотріб шматок сторінки, а могли б надрукувати там щось путнє. У повідомленні йшлося, що Г. Річард («Дікі») Ґрінліф, близький друг американця Фредеріка Майлза, якого вбили три тижні тому в Римі, ймовірно, зник після того, як у Неаполі сів на корабель до Палермо. Сицилійська та римська поліція піднята по тривозі й веде vigilantissimo[79] пошук. В останньому абзаці зазначалося, що на днях римська поліція викликала Ґрінліфа дати свідчення щодо зникнення Томаса Ріплі, ще одного його близького друга. Про Ріплі, як писали в газеті, нічого не чули от уже три місяці.

Том відклав газету, мимовільно вдаючи здивування людини, яка ненароком прочитала в газеті, що «пропала безвісти», і так захопився, що не помітив офіціанта, який намагався подати йому меню, аж мусив тицьнути його Томові в руку. Саме час, подумав він, піти до поліції і заявити про себе. Якщо в них немає до нього жодних претензій — а які претензії вони можуть мати до Тома Ріплі? — вони навряд чи перевірятимуть, коли він придбав автівку. Насправді ж йому відлягло від серця, коли він дочитав те газетне повідомлення, адже це означало, що поліція не відкопала його імені в реєстраційній конторі в Тренто.

Він повільно та з насолодою смакував свою вечерю, потім замовив чашечку кави й викурив кілька цигарок, гортаючи путівник Північної Італії. За той час у нього промайнуло кілька думок. Приміром, чому б він мав звернути увагу на таке маленьке повідомлення у газеті? До того ж його опублікували тільки в одній газеті. Ні, не варто йти до поліції, доки не побачить ще два-три таких повідомлення або великої статті, яка, без сумніву, мала б привернути його увагу. Либонь, незабаром з’явиться ціла стаття. Якщо Дікі Ґрінліфа не знайдуть за кілька днів, поліція запідозрить, що він убив Фредді Майлза, а може, також і Тома