Талановитий містер Ріплі - Патриція Хайсміт
Він продовжив пакувати валізи. Усе, це кінець Дікі Ґрінліфа. Його аж вивертало від думки, що він знову має стати Томасом Ріплі, знову бути ніким, знову повернутися до своїх старих звичок, знову відчувати на собі зверхні погляди людей, які вже занудилися в його компанії, знову розважати їх, ніби він був яким клоуном, знову почуватися нікчемою, який тільки й умів заради розваги інших виставляти себе на посміховисько. Він страшенно не хотів повертатися до ролі самого себе, як не хотів би надягати старий, обшарпаний, пом’ятий і засмальцьований костюм, який і новим виглядав паршиво. Його сльози крапали на блакитно-білу смугасту сорочку Дікі, накрохмалену й чисту, що лежала на купці спакованого одягу та виглядала такою ж новісінькою, як того дня у Монджибелло, коли він уперше витяг її з шафи Дікі. Однак її нагрудну кишеню прикрашали ініціали Дікі, вишиті крихітними червоними літерами. Він пакував валізи та взявся пригадувати, які з речей Дікі він міг залишити собі, бо на них не було ініціалів і ніхто б уже не зміг пригадати, кому вони належали — Дікі чи йому. За винятком хіба що Мардж, яка могла згадати кілька речей, як-от нову шкіряну адресну книжку блакитного кольору, до якої Дікі записав усього кілька адрес і яку, найімовірніше, вона сама йому подарувала. Утім, він не мав наміру зустрічатися з Мардж.
Том оплатив своє проживання у готелі, але мусив залишитись трохи довше, бо корабель до Італії відпливав лише наступного дня. Він забронював квиток для Ґрінліфа, гадаючи, що то може бути останній раз, коли він послуговується іменем Дікі, і в той же час сподіваючись, що, може, й не останній. Його не покидала думка, що все ще може обійтися. А чом би й ні? Йому ще рано вішати носа. Навіть у ролі Тома Ріплі. Насправді ж Том Ріплі майже ніколи не журився, він просто виглядав пригніченим. Невже за ці кілька місяців він нічого не навчився? Якщо хочеш здатися веселим, задумливим, сумним, люб’язним чи ще якимось, просто удай, що так почуваєшся.
Свого останнього ранку в Палермо він прокинувся з вельми цікавою ідеєю. Він міг би залишити всі пожитки Дікі в камері зберігання венеціанського відділення «Американ Експресс», використавши чуже ім’я, а за якийсь час, якщо в нього виникне бажання або така потреба, забрати їх або й узагалі ніколи про них не згадувати. Йому значно полегшало від думки, що гарні сорочки Дікі, колекція його запонок, іменний браслет і наручний годинник зберігатимуться у безпечному сховку, а не на дні Тірренського моря чи якогось сицилійського смітника.
Отож дві шкіряних валізи, з яких він відшкріб ініціали Дікі, а також два полотна, які почав малювати в Палермо, під іменем Роберта С. Фаншоу він надіслав до Неаполя, а звідти їх мали передати на зберігання до венеційського відділення «Американ Експресс», доки їх не забере власник. Єдиним, що він зберіг, єдиним, що могло його викрити, були персні Дікі, які він сховав на самому дні невеликого потворного коричневого шкіряного футляра, який належав Тому Ріплі та який він хтозна-чому зберіг і всі ці роки тягав із собою, коли мандрував чи просто переїжджав до нового помешкання. У футлярі зберігалася його власна химерна колекція різноманітних запонок, шпильок, ґудзиків, кілька авторучок і котушка білих ниток зі встромленою у неї голкою.
Том сів на потяг у Неаполі й через Рим, Флоренцію та Болонью прибув до Верони, а звідти автобусом дістався до Тренто — майже за сорок миль[77] звідти. Він не хотів купувати автівку в такому великому місті як Верона, бо поліція могла звернути увагу на його ім’я, коли він реєструватиме автівку на себе. У Тренто за вісім сотень доларів він придбав собі бежеву «Лянчу»[78]. Він зареєстрував її на ім’я Тома Ріплі, використавши власний паспорт, і під тим же іменем зупинився у готелі, аби перечекати добу, поки виготовляли всі папери. Минуло шість годин, та нічого не трапилось. Том боявся, що його прізвище можуть упізнати навіть у такому невеликому готелі чи в конторі, яка реєструвала автівки, але наступного дня пополудні він спокійнісінько забрав свої папери й почепив на автівку новий номерний знак. У газетах не згадувалося ані про пошуки Томаса Ріплі, ані про справу Майлза, ані про знайдений у Сан-Ремо човен. Це викликало в нього дивне відчуття радості й безпеки. На мить йому навіть здалося, що ніяких убивств насправді не було. Він почувався щасливим навіть у такій ненависній ролі Тома Ріплі. Йому подобалося перевтілюватись, і цього разу він зробився значно скромнішим і мовчазнішим, ніж був насправді, кожним покірним кивком і сполоханим поглядом підкреслюючи свою нікчемність. Хіба знайдеться бодай одна людина, яка могла б запідозрити в убивстві такого сором’язливого молодика? Його могли запідозрити хіба що в убивстві Дікі в Сан-Ремо, але, схоже, ніяк не зможуть цього довести. У ролі Тома Ріплі була одна суттєва перевага: вона звільняла його сумління від безглуздого й такого зайвого вбивства Фредді Майлза.
Він хотів одразу поїхати до Венеції, але вирішив хоча б один раз заночувати так, як нібито ночував увесь цей час (він збирався сказати поліції) — у машині на узбіччі якогось путівця. Том провів одну ніч на задньому сидінні «Лянчі», скоцюрблений та в кепському гуморі, десь поблизу Брешії. На світанку він перебрався на переднє сидіння, а шия йому так затерпла, що він ледве міг повертати її, але він таки відчув, як воно — спати в автівці, і тепер його історія звучатиме дуже навіть правдиво. Він придбав путівник Північної Італії, позначив відповідними датами й позагинав кілька сторінок, потоптався по його обкладинці й надірвав палітурку.
Наступну ніч Том провів у Венеції. Він по-дитячому увесь цей час уникав Венеції тільки тому, що боявся розчаруватися побаченим. Він вважав, що лише сентиментальні ідіоти та американські туристи марили Венецією і, в кращому випадку, туди на медовий місяць з’їжджалися молодята, яким подобалися всі ті
