Фортеця - Міша Селимович
Махмут короткозоро мружив очі й повільно розтирав гомілку, не дивлячись на дружину та її два зуби, що біліли в порожньому роті.
Це про нього вона каже? Якщо й про нього, то нічим його не образила й нічого поганого нема в її веселих словах, нема навіть прихованого нарікання.
Потім вона випровадила нас на свіже повітря, і ми тупцювали на вузькій веранді, рятуючись від сирого холоду.
— Чув? Торохтить, торохтить! — промовив Махмут досадливо.
— Торохтить, але розумно.
— Ех, хотів би я тебе бачити, коли б ти цей розум та слухав з ранку до ночі.
— Тебе ж нема вдома з ранку до ночі.
— Досить мені й того, що я наслухаюся.
І ми замовкли, він — думаючи про свої, невідомі мені турботи, я — про Тияну. Що скаже Махмутова дружина?
Що вона може сказати, що вона знає? Допомагала породіллям з околиці, чаклувала, покладаючись на волю божу, одні вмирали, інші виживали — кому вже яке щастя.
Що мені до її слів!
— Довго дивиться, — кивнув я головою в бік кімнати, стукаючи ногою об ногу.
— Не довго, це тобі так здається, бо переживаєш.
— Звичайно, переживаю.
— Нема чого. Жінки наче ті кішки.
Коли Махмутова дружина покликала нас, я насамперед зиркнув на її обличчя. Який вираз у неї — веселий чи вдавано втішливий? Я побачив, вона сяє від задоволення. Отже, все гаразд, подумав я, щасливий. А вона чудова жінка і справді знає своє діло.
Тияна ніяково всміхалася.
— Краще й бути не може, — гордо промовила Махмутова дружина, мовби це була її заслуга, і постукала пальцем об дерево.
— Тияна хвилюється, — хотів я почути ще якесь підбадьорливе слово.
— Кожна жінка хвилюється. Але їй нема чого. Тобі, серденько, нема чого турбуватися, народиш, бог дасть, жартуючи, я відразу бачу. Та й ще б не бачила? Скільки я вагітних доглянула, у скількох пологи прийняла — вже й не злічу. І сама чотирьох народила, то й по собі знаю.
— Чотирьох? — запитав я здивовано.
— Двоє живе, а двоє померло.
Я подивився на Махмута. Адже він говорив мені тільки про дочку!
Відповів не він, а його дружина:
— Наш син у Мостарі, вчиться золотарського ремесла. Залишилися вдома тільки ми двоє. — І, раптом похопившись, кинула оком по нашій убогій кімнатці. — Тісно вам тут, діти. А що б, Махмуте, якби вони до нас перебралися?
— Жаль їм буде залишати це місце взимку. Бачиш, як гріє пекарня, іноді й я сюди на тепло забіжу.
— Та й сваритися нам зручніше, коли ми самі, — пожартував я, з запізненням глянувши на Тияну. На щастя, вона теж сміялася.
Розсміялася і Махмутова дружина:
— Щодо сварки, то ми вам не будемо заважати. І ви нам не будете. Сваріться собі, коли схочете, після сварки любов солодша. Гаразд, побачимо навесні. Бо тут вам з дитиною буде незручно. А як у вас із грішми?
— Добре.
— Не добре, звичайно. Якщо вам буде сутужно, ти, дочко, приходь до мене, щось придумаємо. Дещо Махмут роздобуде, дещо я, багато в нас ніколи немає, але багато й не треба ні вам, ні нам. Приходь і просто так, поговоримо, чого тобі самій нудьгувати?
— Я не сама. Ахмет зі мною.
— Тоді випровадь його куди-небудь, чоловікові нічого вдома сидіти, а ти приходь!
Мене зачарувала ця рішуча жінка, для якої нема нічого важкого в житті. Усе в неї весело й просто. Ваше помешкання не годиться! Перебирайтеся до нас! Чим багаті, тим і раді! Хочете сваритися? Будь ласка! Хочете любитися? Любіться!
Я бачив таких жінок, вони приходили до моєї матері, завжди життєрадісні, цікаві, упевнені, найурівноваженіші в світі створіння. Ці звичайні прості жінки відкрили для себе таємницю спокою, не дошукуючись її. З усього вони радіють, нічому не дивуються, не бажають неможливого; добрі, доки їм не наступиш на мозоль; зубаті, коли їх образиш; обмовляють, але без особливих заздрощів; язикаті, але кожному допоможуть у біді; знають, що життя важке, але від цього не плачуть і завжди знайдуть щось гарне в ньому, а тішать їх зовсім звичайні речі: цвіт у саду, чашка кави на зеленому пагорбі, весілля в околиці, розмови, довгі розмови, коли всі говорять навперебій, уголос, часто про щось смішне в людях або речах. Вони ощадливі, бо не багаті, живуть у достатку, бо не бідні. Ці жінки як черешневий цвіт, що розвивається, коли не надто холодно і не надто тепло. Бо вбогі жінки похмурі, озлоблені, грубі, сварливі, а багаті — черстві, замкнуті, бояться щирого жарту й щирої радості, ніколи не бувають просто веселими.
І Тияну вона полонила. «Боже, яка вона добра, — не переставала захоплюватися моя дружина, — яка весела, яка приємна. Це просто щастя для Махмута, що він має таку дружину».
Тияна інша. Надто рано вона відчула горе, самотність, непевність. І моя мати була інша, постійно заклопотана думками про ненадійного чоловіка.
Чи я випадково натрапив на Тияну, чи несвідомо шукав материну подобу? Звичайно, цього я не знав, але якимось внутрішнім чуттям вловив те, чого не можна побачити очима. Я ніби повертався в миле моєму серцю дитинство.
Махмутова дружина — благословення боже, але сумніваюся, чи я був би задоволений, якби Тияна була