Фортеця - Міша Селимович
Мені було жаль його, і дивувало мене, який невтішний той смуток. Невже час анітрохи не згладив його? Чи він образив чимось сина за його життя і смерть назавжди перешкодила йому згладити свою провину? Якщо це так, то він ще тут, на землі, звідав, що таке пекло.
І доки я мовчав, міркуючи над тим, чи від безпросвітнього горя, чи від незбутньої шляхетності люди безперестанно запитують, як треба жити, до контори увійшов чоловік, який ніколи в житті не думав про це, — Осман Вук. Він увійшов разом з Мулою Ібрагімом, усміхнений, сяючий, струшуючи шапкою сніг із плечей.
— Падає! — весело промовив Осман, ніби ніхто не бачив цього і ніби то було щось найкраще та найважливіше в світі. І ніби від щастя, що може комусь повідомити цю радісну звістку, він усміхнувся до Шех-аги:
— Насилу знайшов тебе. Маю щось сказати.
— Кажи!
— Краще наодинці.
Шех-ага перевів погляд із нього на нас, маючи намір бути великодушним і показати, що він не має перед нами ніяких таємниць, але ця благородна думка не потривала довго. Він знову повністю належав цьому світові.
— Пробачте! — сказав він, усміхаючись, і вийшов з Османом на вулицю.
Я підвівся, їхні таємниці мене не цікавлять, розмову повести далі не вдасться, пора йти додому, почекаю Тияну, якщо вона ще не повернулася.
Але Шех-ага відчинив двері й покликав мене надвір.
— Ось послухай! Розкажи-но йому, Османе.
Осман Вук не здивувався, — очевидно, між ними було все домовлене, — і розповів, що до нього тільки що приходив корчмар Зайко. Зайшов, каже, до нього в корчму Авдія, син Омера Сарани, уже напідпитку і в нього ще випив, та й почав хвалитися, що він знає, хто викрав Раміза із фортеці. На щастя, в корчмі був лише Муйо Душиця, носій, він із самого ранку заливав памороки горілкою і вже сам не знав, що каже, то де йому було знати, що кажуть інші. Зайко підлив Авдії ще горілки, і він зараз спить у корчмі, а Муйя Душицю якось випхнув надвір, той подумав, що то жінка виганяє його з хати, і не дуже пручався, слузі звелів пильнувати Авдію й нікого не пускати до корчми, а сам чимскоріше подався до Османа.
— Ну ось, — спокійно промовив Шех-ага, — якщо хлопець справді щось знає, то може бути погано. Треба було б сказати старому Омерові Сарані, тільки не знаємо, кого послати. Османові йти — незручно, Зайко не може корчму покинути, та його це й не стосується, і було б нерозумно нових людей уплутувати в цю справу.
Мене образило, що зі мною граються в піжмурки. Вони вирішили, що я це зроблю, але хочуть, щоб я сам напросився. Та й розповідь якась непевна, щось приховують від мене. Чому Зайко прийшов саме до Османа? Але все одно я зроблю те, чого вони чекають від мене, хай не думають, що я злякався. Покажу їм, що я не боюся.
А все-таки боюся. Серце в мене затремтіло, коли я зважився. І, може, саме тому я сказав:
— Я піду.
— Ти знаєш, де він живе?
— Знаю. На Бєлавах.
— Добре було б, якби ти негайно подався туди.
— А чому Зайко прийшов саме до Османа? — запитав я зненацька, бо якусь мить тому я не думав запитувати.
Шех-ага розсміявся:
— Я думав, ти не помітиш цієї прогалини в розповіді. Авдія сказав, що тільки він та Осман Вук знають, хто визволив Раміза.
Засміявся і я:
— А прогалина велика… То що я повинен сказати?
— Хай заберуть Авдію. І хай на розум наставлять. Іди спокійно. Якби було небезпечно, я не посилав би тебе.
— Хіба я скидаюся на страхополоха?
Я вдавав із себе героя, хоч ним насправді не був, але вже не боявся. Вони допомогли Рамізові, я допоможу їм. Це не багато, але й не мало.
— Не хапайся. Вдавай, ніби прогулюєшся, — порадив мені Осман.
Невже я дорогою зустріну Авд-агу? На щастя, не зустрів. Мені здається, що таємниця, яку я тримаю в голові, визирає з моїх очей, падає тінню на моє обличчя, відбивається в моїй поставі й на моїй ході.
Вони тримали мене на відстані, усе приховуючи, тільки тепер дещо відкрили, бо я їм потрібний.
А сніг падав невтомно, як це буває спочатку з усім на світі, налипаючи мені на плечі, заквітчуючи мене білими метеликами й охолоджуючи мій ніс та моє хвилювання.
Отже, Шех-ага і Осман зробили все чужими руками?
Хтось, безперечно, пішов до старого Омера Сарани, запропонував йому, щоб він із синами викрав Раміза, домовився з ним про винагороду і потім заплатив гроші. Тепер я усуваю можливі неприємні наслідки.
Але хто розмовляв з начальником фортеці?
З Сараною легко, це для них робота, як і будь-яка інша, може, навіть простіша, ніж крадіжка коней у Посавині чи Мачві, що в них, очевидно, основне заняття. Могли погодитися або не погодитися — і кінці у воду. Вони взагалі не люблять ні довгих, ні коротких розмов із владою.
Але хто наважився схилити начальника фортеці, щоб він зрадив свій обов'язок? Якби начальник це пристав, тому невідомому посланцеві прийшлося б несолодко. Його, безумовно, кинули б у підземелля, де вже сидів Раміз.
Хто б це не був, він мав добре знати його, щоб не злякати цією небезпечною пропозицією. Чи зробив це Осман, який був готовий і вбити, якби переговори не вдалися? Чи сам Шех-ага, чиє заперечення було б сильніше від начальникового оскарження? Чи хтось третій, кого я ніяк не міг собі уявити, та й не бачив я нікого іншого підхожого між знайомими мені людьми. У ньому повинні б поєднатися такі риси, які рідко трапляються в одній людині: чесність, щоб йому можна було вірити, як самому собі; мудрість, щоб він умів підійти до начальника фортеці й не злякати його; безстрашність, щоб не побоявся наслідків можливої невдачі. Хто ця людина?
Якби мені випадково запропонували це зробити, я відкинув би й думку, щоб вести переговори з начальником фортеці. Ні за що на світі не пішов би на це, мені б здавалося, що я підписую свій смертний вирок.
А це не страшно, я прийду як випадковий перехожий, якого привабив перший