Фортеця - Міша Селимович
— А де ж ті люди? — поривно запитав Шех-ага. — Ті, серед яких живемо, гірші, ніж вовки. Розтерзають, якщо спіткнешся.
Мула Ібрагім покрутив головою, не погоджуючись з ним.
— Не всі люди такі. Погані висунулися наперед і дуже впадають в очі та дають про себе знати, через те ми вважаємо, що всі люди такі. Але це неправда!
Він подивився на вулицю. Два його помічники поволі проходжувалися перед конторою з клаптями снігу на шапках і плечах.
Заради Шех-аги він випровадив їх надвір, заради мене — не захотів! Усі його вчинки суперечать його словам. Тоді навіщо він це говорить? І він, і Шех-ага? Або люди визнають і цінують лише те, чого їм бракує? Або вони обманюють себе чи інших? Або в них розділені між собою те, що хочеться, і те, що треба?
Мула Ібрагім, безперечно, хотів жити так, як казав, але його бажання наткнулося на глуху стіну, і йому зостався лише марний спогад про те, яким він себе уявляв колись, які добрі наміри були в нього, і це збереглося в його словах, які ніколи не стануть ділом. Але й те, що залишилося, чудове, як бувають чудовими руїни. Я не знаю, у кого він узяв ці думки, але мені вони видалися розумнішими й ціннішими над усе, що я будь-коли чув, хоча я з прикрістю думав, як в одній людині можуть уживатися разом боягузтво і людяність.
Вибачившись, Мула Ібрагім вийшов на вулицю сказати своїм помічникам, щоб вони ще погуляли.
— Не має він рації. Розумний, але не має рації.
— А мені близьке те, що він каже.
— Це тому, що ти досвіду не маєш. Якби ти знав життя, як я його знаю, якби ти краще розбирався в людях, то інакше думав би. Чому ж він сам так не живе?
— Щось, видно, зломило його.
— Ти для кожного маєш виправдання.
— Як це ви почали цю дивну розмову?
— Я прийшов домовитися з ним, щоб він узяв тебе знов на роботу. Слово по слову — і сам не знаю, як зав'язалась ця балачка. Випадково. А може, й не випадково. Часом кортить поговорити про те, чого не знаєш.
Він прийшов заради мене, але в розмові зовсім віддалився від своєї мети! Мені приємно, що він думав про мене, але я волів би, щоб він і не забув мене.
— А хіба не розумніше клопотатися відомими речами?
Шех-ага покрутив міцною видовженою головою: досить йому того відомого, кілком у горлі воно йому стоїть. Але його сірі холодні очі були не такі рішучі, як той жест. Вони задумливо поринули в його нерозважний біль, не легко відірватися від життєвого досвіду й від твердої землі. Тоді навіщо він це говорив? Чи для того, щоб своє безсилля, непростиме щодо інших людей, виправдати волею, сильнішою від людської? Але якщо він не може примиритися з людською жорстокістю, то як може визнати іншу, невідому жорстокість? Хіба тільки тому, що вона невідома й недосяжна? Він був схожий на розпачливого страждальця, невиліковного хворого, який, втративши віру в лікарів, шукає порятунку в замовляннях. Але біда в тому, що в нього надто багато здорового глузду, щоб він міг повірити в чудо. Не прийме він і тих ліків, які йому пропонує Мула Ібрагім, — примиритися з людьми, жити за законами любові, відкинути ненависть. Йому здавалося, що легше визнати винним бога, аніж людей, та в його озлобленому серці все одно залишиться ненависть і до бога, і до людей, залишиться біль за втраченим сином і люта розгубленість перед незбагненною долею.
Не знаю, чи він чекав од мене якихось слів, але я був надто збентежений, щоб сказати що-небудь. Я постійно відкриваю для себе, що я не в силі зрозуміти людей. Те, що вони кажуть, не відповідає тому, що роблять,