Фортеця - Міша Селимович
Але тепер це вже не має значення, між нами все гаразд, я відчуваю крихту сорому й незмірну любов до Тияни, ми пробачили одне одному докірливі слова, бо вони смішні, приємно відчуваємо тепло наших тіл, які стають дедалі ближчі завдяки її таємниці й моєму охочому каяттю, гарячий дух пекарні обвіває нас, а за вікном, поволі сиплеться сніг, щоб нам було ще затишніше; ми вже радісні й щасливі, не такі, як були недавно. Хоча на її обличчі ще залишилася легенька тінь стурбованості.
14. Сила любові
Сповнений найкращих намірів після тої довгої розмови, яку я почав жартом, повів сваркою й закінчив покаянням, я намагався не залишати Тияну саму. Їй була потрібна моя допомога.
Вагітна жінка — зовсім інша істота, сама собі невідома, істота, яка починає відчувати найпотаємніші речі. Усе, що досі було притлумлене, пробуджується в ній, виходить із таємних сховків душі, висувається наперед, вимагає уваги. І діє, неусвідомлене, але навальне. Жінка не може опертися численним новим почуттям, їх не гамує більше ні сором, ні воля. Її ревнощі — це страх від того, що вона споганіла, різкість їй потрібна, щоб звільнитися від внутрішнього напруження, зовнішній неспокій відбиває її душевну тривогу. У неї кров інакше рухається, залози інакше працюють, органи інакше поводять себе, мозок інакше виробляє думки. І все це відбувається поза її свідомістю. Вона в полоні стихій, сильніших від її хотіння, і не може їх ні зупинити, ні повернути. Через таємницю, яку жінка несе в собі, і світ для неї таємниця, а непевність породжує думку про смерть. «Якщо я помру» вона говорила так, мовби казала: «якщо я простуджуся».
— Якщо я помру, що ти робитимеш сам?
— Якщо я помру, ти будеш думати про мене?
— Якщо я помру, ти одружишся вдруге? Звичайно, одружишся. Смерть дружини все одно що ударитися в лікоть: болить сильно, але недовго. Усі одружуються.
— Та облиш ти ці розмови, прошу тебе, — пробував я заспокоїти її.
— Одружишся вдруге, якщо я помру?
— Ні, не одружуся, — відповідав я вимушено, хоч саме питання було мені смішне.
— Хіба тобі так обридло життя зі мною, що вже й не схотів би вдруге одружуватися?
— Я помер би з туги за тобою.
— Ні, обпікся один раз, вдруге не захотів би. А може, й одружився б, та ще й скоро після моєї смерті.
— А ти б вийшла заміж, якби я помер? — обернув я все на жарт.
— Прошу тебе, не жартуй з цим! — Обличчя в неї неймовірно серйозне.
— Чому? У нас однакова можливість померти: і в тебе, і в мене. Але облишмо цю розмову. Навіщо думати про те, що буде через п'ятдесят років?
— Буде швидше, набагато швидше. Я відчуваю це. І боюся.
Марно було щось доводити, її розбуялі страхи були сильніші від розуму. Мені вдавалося заспокоїти її лише ніжністю й ласкою — цими єдиними ліками, які допомагали їй. Я говорив смішні слова, ходив коло неї, оберігав її від важкої роботи, сам робив і те, що вмів, і те, чого не вмів, — коротко кажучи, перетворився на найзапопадливішу і найнезграбнішу няньку. Тияна плакала, зворушена моєю увагою, сміялася, розвеселена моїм невмінням, і поволі заспокоювалася, не відчуваючи себе забутою.
Увечері ми прогулювалися вдвох, удень вона не хотіла виходити на вулицю, боялася, що споганіла від вагітності. Тияна, як здавалося мені, полюбляла темряву ще й тому, що могла вільно спиратися на мою руку, а вдень вона соромилася б це робити. Так вона почувала себе певніше в темряві і серед чужого їй простору.
— Ти найкращий чоловік у світі, — говорила вона ніжно під впливом хтозна-яких почуттів.
— Недавно я був найгірший.
— Тепер найкращий.
Махмут обережно натякнув мені, що я роблю дурницю. Тияна чудова дружина, але все-таки не треба передавати куті меду. Якщо вона тепер звикне до такої уваги, то що я потім робитиму? Усе в житті можна витерпіти короткий час — і бути добрим, і хоробрим, і уважним, але життя не коротке, і ніщо не може стати обтяжливішим, ніж обов'язок, взятий на себе в хвилину слабкості або захвату. І відмовитися соромно, і витримати важко, і лаяти не маєш кого, бо сам ти впрігся в цю кормигу. А потім, давно сказано: чого хвороба не забере, те спаскудить. Вагітність не хвороба, але я свою дружину ніжу так, ніби вона при смерті, прости господи. Це догоджання боком мені вилізе, дай боже, щоб він помилився, вона так мене заїздить, що я в ключку зігнуся. А жінки люблять командувати — з любові чи без любові, все одно. Він не заперечує, чоловік повинен добре ставитися до дружини, бо коли ти не будеш добрий, то інший до неї піддобриться, а якщо й ні, то все-таки краще жити по-людському, ніж по-собачому. Але трохи суворості ніколи не завадить. Зрозуміло, хто це вміє. Бо є такі, що не вміють, — він каже взагалі, як воно було б краще, а не як воно є насправді. Наскільки ж він бачить і знає, у мене так триватиме вічно, а це, їй-богу, не легко витримати.
Коли я, виправдовуючись, сказав, що Тияна почуває себе недобре, він пообіцяв привести свою дружину, вона подивиться Тияну, і ми будемо знати, що з нею. Доки вона була здоровша, то допомагала жінкам при пологах, та й тепер приходять до неї, просять, благають, жінкам легше, коли вона з ними, а вона розуміється в цих справах, мовби лікар.
Ми погодилися, вирішивши, що коли не буде користі, то й шкоди не буде від цього, і Махмут привів свою дружину, якої досі ми ще не бачили. Чи він соромився нас показувати їй, чи її нам, чи бути разом з нею в нас — не знаю. Може, набрехав їй, що ми родовитіші й багатші, ніж є насправді. Або його дружина, як він і сам розповідав, настільки осоружна й неприємна, що він не наважується виходити з нею на люди, бо легше слухати про потворне, ніж бачити його. Або він боїться, щоб ми не стали свідками того, як дружина зневажає його.
Не знаю, де тут правда, але мені ця жінка відразу сподобалася. Вона ледве пересувалася на дебелих ногах, ледве переводила дух від задишки, ледве говорила від утоми, але не вгавала, весело дивлячись малими, зарослими жиром очима. Насамперед сказала, що вона часто чула від Махмута, яка Тияна гарна й добра, і думала, що вона некрасива й зла,