Фортеця - Міша Селимович

Що йому сказати? Дурню, отямся! Або: нещасний, забудь!

Смішний він і жалюгідний, і не знаю, чи його жаліти, чи лаяти.

— Тільки щоб Осман не розгнівався, — сказав він стурбовано.

Пішов ніби веселий, але мене не обдуриш. Мучить його сумнів, хоч він і проганяє його.

Довго буде тужити чи скоро забуде? Життя в нього — довга низка обманутих надій, він уже, очевидно, звик до розчарувань.

— Учора ввечері я зробив йому погану послугу, — сказав я Тияні, коли Махмут пішов.

— Дурний — і помре дурним, — сердито відрізала вона. — Плакати, що Осман вигнав його? Має вдома дружину, хай сидить із нею!

Настрій, бачу, в Тияни нікудишній, не на ту ногу встала сьогодні.

Краще хай свою злість перетравить сама, без мене, подумав я і тому сказав їй, що йду до Шех-аги привітати його зі святом. Я потай розраховував і звичаю таким чином дотримати, й уникнути бурі, яка насувалася на мене, без вини винного. Бо вже, бачу, блискавки крешуть.

— А перед тобою слуги не зачинять двері? — запитала вона в'їдливо.

— Шех-ага запросив мене, незручно не піти. А якщо не пустить, сумувати не буду, як Махмут.

— Дихнути не можете без них! І як вам не сором!

Я не хотів питати, хто це вони. Може, розбійники, як Осман, чи багатії, як Шех-ага. Якщо вона так думає, то це образа. А може, вони — це всі, хто поза цією кімнатою, усе, що не вона. Якщо так, то це любов.

Я вибрав те, що мені більш підходило, поцілував її в лице, щоб показати, що її слова я не сприйняв як образу, і повагом вийшов з кімнати.

У Шех-аги було повно людей — яблуку ніде впасти, як у заїзді. У дверях я зіткнувся з Османом, він проводжав Зафранію. Вдав, що не бачить мене, або я йому був байдужий.

Шех-агу я зустрів у коридорі, він щойно провів суддю. Хіба всі приходять особисто засвідчити йому повагу? Не люблять його, а приходять. І він їх не любить, але сердечно дякує за відвідини й запрошує заходити, мовляв, це буде йому приємно.

Знаю, як йому приємно!

Я подумав собі й задоволено всміхнувся в душі: якби вони знали, що Раміза було викрадено за розпорядженням Шех-аги, то чи кланялися б йому так люб'язно, приховуючи свої справжні думки й справжні побажання один одному.

Я підійшов до Шех-аги, коли він залишився сам, і привітав його, поцілувавши в руку. Я думав, ми поцілуємося як рівні, хай це й не так, але з його застиглого виразу обличчя я збагнув, що він не бажає близькості зі мною. Може, тому, що нас зв'язує важлива таємниця й стосунки між нами інші, ніж звичайно між людьми. Або ж я сприймаю бажане за дійсне, як Махмут.

Ні, у нас таки інакше. (Усе намарно, людина непоправна, вічно обманює себе, навіть не усвідомлюючи того).

Щоб він не відштовхнув мене, я запитав, що з Рамізом, де сховали його.

Він відповів без усмішки:

— Звідки я знаю? Чому ти мене питаєш про це?

— А кого маю питати?

— Нікого.

Після цього всміхнувся, ніби вибачаючись, і провів мене до кімнати, де були молодші люди. Молодші і незначні. Знай, Ахмете Шáбо, своє місце, а на старість буде так, як з Махмутом. На щастя, це мене зовсім не хвилює.

Та й був у мене нагальніший клопіт: я думав над відповіддю Шех-аги. Мене охопили сором і злість; соромився я себе і свого дурного запитання, а злився і на себе, і на нього. Може, він має рацію: не треба було питати, особливо в цю хвилину, коли нас могла чути сотня вух, але ж він міг відповісти інакше, не так різко, не так образливо. Невже кожен раз треба показувати свою вищість?

Я сидів насуплений і сердитий і слухав розмову, яку ледве розумів.

Чого я тут? Чому відразу після привітання не подався додому? Підмовив Шех-агу врятувати Раміза — хіба цього не досить? Я зробив більше, ніж міг навіть у сні подумати, що ж мені ще треба? Хвалитися один перед одним своєю добротою, дивуватися з себе і свого шляхетного вчинку, тішитися перемогою над безсоромними людьми? Справді, смішно.

Це зовсім інший світ, далекий і незрозумілий. Зробили — і кінець. І більше жодного слова. А ми, прості люди, любимо похизуватися зробленим, ще раз пережити всі події. Вони зробили — і забули. Визнаю: по-їхньому виходить розумніше, ніж по-моєму. Я сповнений гордості й радості за хоробрий вчинок, вони здійснили хоробрий вчинок — і мовчать. Ми не зробимо багато навіть дрібних справ, не то що великих, через те й не перестаємо говорити й думати про них. А вони мають хтозна-скільки всіляких справ і всіляких таємниць. У них усе таємниця, у нас таємниць нема. Очевидно, можновладці тим і відрізняються від нас. Неприховано нічого значного не зробиш. Неприховано вони брешуть, неприховано говорять великі слова, неприховано показують фасад, неприховано чинять насильство. Важливі речі, добрі й погані, вони роблять таємно, доки ми, слабосилі, спимо, а коли прокинемося, то роти роззявляємо з дива: звідки воно взялося!

Втомившись від наївних мудрувань, що ними я мстив і їм, і собі, я став дослухатися до розмови молодих чиновників.

Говорили про викрадення. І фортеця вже не фортеця, кпив один з них. Колись вона була певніша за могилу, тепер це заїжджий двір на перехресті. Завернеш, як той Раміз, посидиш трохи, відіспишся, якщо хочеш, відпочинеш, а обридне — вийдеш. Різниця лише в тому, що в заїзді треба за все платити, а у фортеці все тобі безплатно, жаль тільки, що вона стоїть високо, на горі, підійматися важко, а то було б добре завернути туди на хвилину, коли зморишся від справ.

Другий сказав, що фортеця стала непотрібна, великі злочинці можуть вийти звідти, коли захочуть, а дрібних нема рації й замикати. Хіба не краще було б перетворити її на склад для картоплі та збіжжя? Місця багато, сухо, ніщо не зігнило б.

Третій запитав: хто міг викрасти Раміза? Навряд, щоб це зробила Рамізова мати, стара вона: ні верхи не змогла б добре їхати, ні в поставного стражника перевдягнутися, ні начальника фортеці так гепнути по голові. Не вчинили цього й бідняки, які слухали його в мечеті, бо голота не вміє хитрувати, надто дурна вона для цього, а діє тільки голою силою. І не багатії, які за гроші могли б купити