Фортеця - Міша Селимович

А припустити, що тут замішаний хтось, хто вміє підробляти печатки, знає, як написати лист начальникові фортеці, як давати розпорядження і від чийого імені, теж було б помилкою, бо Раміз найгостріше картав саме таких людей, які все це знають. Навіщо б вони робили щось проти себе? Таким чином, якщо тверезо подумати і все врахувати, то виходить, що Раміза ніхто не викрадав. А коли щось і викрало, то він про це нічого не може сказати, бо в надприродних силах не розбирається.

Були це розумні молоді люди, але не сказав би, що надто порядні. Рамізова втеча їх не хвилювала, і не були вони Рамізовими прихильниками. Але й не тримали сторону своїх начальників. Вони висміювали їхню бездарність з висоти своєї обдарованості, якій не дають ходу. Якби в їхніх руках була справжня влада, Раміз би не вибрався з фортеці. Цього не було сказано, але це само собою розумілося. Ці молоді старці, додавши до свого невситимого честолюбства досвід старшого покоління, забезпечать нам чудове майбутнє. Теперішня влада не забороняє плакати, ці навіть того нам не дозволять, і життя наше стане радіснішим. Теперішні володарі не забороняють нам бути незадоволеними — у собі, мовчки, а ці й того не дозволять, і ми житимемо щасливіше, бо незадоволення — то найбільше лихо.

Я згадав вечірку в хаджі Духотини, хтозна в котрий уже раз, і вийшов з кімнати. Щоб знову не бовкнути чогось зайвого. Теперішні мене віддухопелили, а ці каструють.

Повз Османа я пройшов, не глянувши на нього.

— Ти що, не бачиш мене? — запитав він, сміючись.

— Як і ти мене.

— Не будь дитиною! Я навмисне не помітив тебе — через Зафранію. Він же нишпорка.

— Знаю.

— Та й розмова в нас була цікава. Знаєш, про що я його питав? Як вони могли допустити таке неподобство у фортеці? І треба ж було їм здіймати галас навколо Раміза! Він тільки подивився на мене, проковтнув слину й змовчав.

— А чому ти не прийняв Махмута?

— Якого Махмута?

— Що був з тобою тієї ночі в Зайковій корчмі.

— А, той! Що б я з ним робив у цьому стовпотворінні! Бачиш, скільки народу! Кого тут тільки не було! І суддя, і начальник поліції, і верховний суддя, і міський скарбник. Я посадив їх поруч. Вони ж ненавидять один одного й гризуться, як скажені собаки. Ану, подивлюся, що буде, кажу сам собі. А вони сидять на дивані один біля одного, кисло всміхаються, щось навіть говорять, щоб люди не бачили, яка любов між ними, ніби ніхто цього не знає! Начальник поліції не витримав, підвівся, чемно, щоправда, попрощався і чкурнув перший. Суддя посидів трохи довше і теж ушився, позеленілий від злості. Сміх, та й годі, розповісти тобі не можу, як я натішився!

Його веселить, каже, й те, що всі вони, знаючи, як Шех-ага терпіти їх не може, все одно йдуть до нього. А йдуть через те, що бояться. Знають, що вчора він був у намісника, знають, що й сьогодні піде вітати його з байрамом і може всіляке сказати про них. Тремтять від страху, щоб не нашкодив їм, от і всміхаються догідливо, хоч у них всередині все аж клекоче, коли його бачать. Бояться Шех-аги через намісника. А намісникові небагато треба, щоб узяти кого-небудь з них на приціл, бо, як вони один одного ненавидять, так усі ненавидять намісника. І намісник їх. Якби не це, сутужно довелося б нам! Якби вони жили в злагоді, то нас би з кістками зжерли. Рятує нас їхня обопільна ненависть, хай бог її благословить! Так споконвіку ведеться, так воно скрізь, тому інші люди й можуть сяк-так уберегти свою голову, бо їхня ледве тримається на шиї. Шех-ага може багато чого, може стільки, що лихоманка тіпає їх, коли вони про це подумають. Чи Шех-ага й намісник — друзі? Ні, між сильними дружби не буває. Обидва твердять, що друзі, бо так їм вигідно казати, але насправді ні. Друзі — це щось інше, він не знає що, але не те. Намісник багато винен Шех-азі. Він великий марнотратник, приїхав сюди з порожніми кишенями, а тут нагодився Шех-ага, запропонував йому грошей, скільки тому треба. А треба йому ого скільки, отож він уже встиг позичити сто гаманів дукатів. На що він їх тратить? По-перше, тратить багато на себе, бо вони йому легко дісталися, а по-друге, може, й не тратить, а забере з собою туди, звідки приїхав. Бо всі вони приїжджають порожняком, а від'їжджають цугом. Просто дивно, як жодній людині з високим становищем не вдається зберегти свою чесність. Чи бояться, що довго не втримаються, а треба жити і коли тебе звільнять, чи це вже така посада, що не можна не брати, доки тебе не скинуть. А після того вони бувають і чесними. Про повернення боргу не згадують ні намісник, ні Шех-ага: намісник — через те що йому важко віддавати, Шех-ага — через те що йому невигідно забирати, бо з тим боргом намісник менший, ніж є, а Шех-ага більший, ніж є. Без боргу намісник був би неприступний, як твердиня, зате легший на сто гаманів дукатів, а це справжнє багатство, тож краще мати менше поважності, але більше грошей. З цього видно, наскільки гроші корисні, бо якщо влада — напасть, то жадібність тих, хто при владі, робить її стерпною. Як Шех-ага не боїться, що за цей борг він може заплатити головою, аби намісник звільнився від думки про віддавання? У тім-то й річ, що не звільниться! Шех-ага розумний і знає, з ким має справу: він узяв розписку в намісника, скріплену всіма печатками й завірену в суді, про те, що на випадок, якщо з Шех-агою скоїться якесь нещастя, байдуже яке, намісник повинен виплатити весь борг як пожертвування від імені Шех-аги для медреси й бібліотеки. Обидва чудово розуміють, що це означає, і намісник зичить Шех-азі довгих років життя, як і собі, і готовий усе зробити, щоб захистити його від будь-яких небезпек. Ось так позичені дукати перетворилися на чарівний талісман, який оберігає його від усякого лиха.

— І тебе ці дукати оберігають?

— Ще й як.

— То ви не такі вже й герої.

— А хто тобі сказав, що ми герої? І кому тепер потрібне геройство?

Я запитав його те саме, що й Шех-агу: де Раміз?

— Не у