Фортеця - Міша Селимович
Я мав деяке уявлення про героїв, боягузів, шахраїв, хуліганів, мрійників, крадіїв, полохливих чиновників, марнославних писарів, але про цього міського розбійника я не знав нічого. Усе, що я думав про нього, було однобічне, випадкове, і йому завжди можна було протиставити іншу думку.
У той перший день байраму я прокинувся пізно, вночі довго не міг заснути, слухаючи, як співають робітники в пекарні, мабуть, уже п'яні, і як бурхав вітер з Требевича. Не давали мені спати Раміз та Осман. Я був упевнений, що Осман жартує, коли казав, що цієї ночі гулятиме. Почне бенкетувати, а тоді нишком покине товариство, щоб виконати доручення Шех-аги. І знову повернеться, а всі підтвердять, що він нікуди не виходив. Так думала й Тияна — пізніше.
Визначаючи час, коли Осман мав підійти до фортечної брами, й уявляючи сотню перешкод, я відсував події глибше в ніч. Ось зараз! Але раптом на вулиці почулися голоси, залунала пісня, змушуючи мене відкласти початок. Опівночі з Бегової мечеті розлігся заклик до молитви, гукав Саліх Табакович — невчасно, хтозна до кого, якось дивно, ніби лементував, викрикуючи в темну ніч свій страх і самотність. Завивав, наче пес, від якогось тільки йому відомого жаху і робив це кільканадцять разів на рік, як Шех-ага пив, нагадуючи людям про нещастя, про марноту життя, про смерть. Той моторошний крик і вітер, що стогнав поривами, робили цю ніч неподібною до інших і цю хвилину вирізняли з-поміж інших хвилин. Якраз саме час — північ, вітер, темінь, порожні вулиці, страх над містом. Чи постукає Осман у фортечну браму? Я аж здригнувся від того уявлюваного звуку, єдиного, видобутого рукою людини в цю нічну мить. Чи вартового попереджено про його прихід, чи Османові доведеться ще мати справу і з ним?
У моєму напівпритомному мозку почав мотатися заплутаний клубок небезпек — тупіт, крики, тривога, кривава сутичка, — але з того клубка, якого я не наважувався розплутувати, Осман і Раміз якимось чином виборсувалися живими й кидалися в ніч, тікаючи на конях, линучи на хмарі, зникаючи в темряві.
І я знову повертався до початку. Вартовий зняв тривогу, перш ніж Осман встиг що-небудь зробити, у фортеці спалахнули вогні, у місті самотній чоловік вигукував свій страх у похмуре небо, а я поринав у сон, забираючи з собою з цього світу, щасливий, лише тіні двох сміливих вершників.
Прокинувшись, я збагнув, що Осман цієї ночі нічого не зробив для врятування Раміза, надавши перевагу веселощам.
І тоді я дізнався, що викрадення здійснено!
Щойно я поснідав, як прийшов Махмут. Він нічого не знав ні про Раміза, ні про його втечу з фортеці, та й не дуже цікавився тим, коли ми йому сказали. Були важливіші речі, про які варто було поговорити. Насамперед гуляння в Зайковій корчмі. Чи Осман виходив? Ні, нікуди не виходив. А чого мав виходити?
Я розгубився. Усю ніч мені було боязко за Османа, а він від вечора до світання просидів у корчмі. Жаль, що Тияна цього не чула, вона саме вийшла, щоб забрати святкові гостинці, які в двох кошиках принесли слуги Шех-аги. Кошики вона повернула, миски з гостинцями залишила.
— Шех-ага прислав, — промовила Тияна, збентежена, очевидно, несподіваною увагою.
Махмут схвально кивнув головою, але це його мало цікавило.
— Напевне, Осман згадав, — сказав він і став далі розповідати знову-таки про Османа, яка він людина, який він друг, як він кілька разів повторив, що йому дуже приємно було познайомитися з Махмутом, і як вони розцілувалися в обидві щоки, в обидві!
Мені здалося, що Махмут, без кінця повторюючи те саме, ставав дедалі дивніший і печальніший. Погляд у нього був задумливий, голос тихий.
— Ти втомився? — запитав я його. — Чи засмучений чимось?
— Засмучений? Ти що? Чого б я мав сумувати!
— Людина, бува, втрачає настрій після великої гульні.
— Бува. Але я не втратив настрою.
І навіть усміхнувся, щоб показати, який він веселий, і відразу ж, без зупинки, розповів, як сьогодні вранці він приходив привітати Османа з байрамом, але слуги не впустили його.
— Скажіть Османові, що прийшов Махмут Неретляк, — звелів він слугам.
Один з них пішов і скоро вернувся.
— Османа нема, — сказав він.
— Як нема? Он чую Османів голос.
— Нема, нема його вдома.
— Ви нахаби, ви сякі-такі, — вилаяв він їх, розлючений. — Майте на увазі, я все розповім Османові. Нехай знає, які в нього слуги, навіть друзів його не поважають!
Та марно, все одно не впустили. Навіть дивилися на нього насмішливо, розбійники!
Він ходив по вулиці перед брамою, чекаючи Османа, закоцюб від холоду, але не дочекався його.
Люди приходили з вітаннями, слуги зустрічали їх, прикладаючи руку до грудей та кланяючись, він чув Османів голос десь у будинку, але побачити його не міг.
Спробував ще раз. Слуги витурили його.
Так і пішов, ображений нечемністю слуг.
Прикро йому, Осман подумає, що він неввічливий, забув друга, але що він вдіє, він не винний, пояснить йому, вибачиться, може, Осман не сердитиметься.
Отже, я не помилився, Махмут справді сумний.
Не бачить, що Осман прогнав його. Не хоче його приймати.
Невже він усе своє життя залишиться дитиною і буде марити про дружбу з людьми, до яких йому не дотягнутися? Ми йому не дуже підходили, бо своїми злиднями безперестанку нагадували про його вбогість. Блискучий Осман, господар життя — дружба з ним до вчорашнього вечора йому тільки снилася. А минулої ночі вони стали друзями. Що ж трапилося вранці? Переконував себе, перевіряв свою пам'ять — усе було, нічого не змінилося, йому не привиділося, Осман обнімав його, називав другом, в обидві щоки поцілував. А вранці слуги не впустили його привітати друга з байрамом, гірко образили — із заздрощів, злоби й ворожості, які прислуга завжди відчуває до інших людей.
Тільки не Осман винний!
Інший на його місці, хто нормально мислить, відразу збагнув би, у чому річ, і, якщо в нього є хоч крапля гордості, послав би Османа під три чорти. Але Махмут засліплений своїми химерами й бажанням будь-що-будь стати насправді тим, ким він себе уявляє. Йому потрібна не гордість, а дружба.
І треба ж було, щоб він наткнувся на Османа, який зачаровує людей, використовує їх і відкидає, коли не має в них потреби!
Осман — холодний печерний камінь, Махмут — побите кошеня, спрагле за
