Фортеця - Міша Селимович
— Ну й ти багато сказав.
— Більше тобі й не треба.
Я вийшов з важким осадом від Османової розповіді про ненависть. Що за життя в тих людей: вічне напруження, обдумування кожного кроку й кожного слова, уперте намагання відгадати можливі ходи противника — яка мука, яка трата часу! І як мало часу й можливостей лишається для звичайних людських почуттів і думок, для турботи про щось поза собою, поза своєю безпекою! Ми бачимо їх сильними, могутніми, владними, але не знаємо про їхню тривогу, про те, що вони бояться себе, бояться іншого, бояться більшого, бояться меншого, бояться розумнішого, бояться підступнішого, бояться спритнішого, бояться таємниці, тіні, темряви, світла, хибного кроку, щирого слова — усього, усього, усього!
То хіба дивно, що вони злі?
Невже і я заплутався б у тих диявольських тенетах, якби якимось дивом пішов їхньою дорогою? Безсумнівно! І навіть не знав би, яке лихо зі мною сталося, адже вони не знають, що можна жити інакше.
Можна! Іноді без хліба, зате без ненависті, без постійного потерпання, без страху. Я можу собі дозволити розкіш думати, як хочу, безпричинно радіти від повноти почуттів, безвідповідально говорити. Завжди в мене є час для звичайних речей. І готуюся — щоправда, надто вже довго — спокійно прожити своє людське життя.
У них постійно на думці той інший, якого вони не люблять і який ненавидить їх, і той можливий, знайомий чи незнайомий, який готує їм пастку. Вони завжди в стані війни, і від тих мук їх звільнить лише смерть.
А в мене на думці дружина, яку люблю (чому вона сьогодні була сердита?), і в серці дитяча радість від першого снігу. Ніби ніколи досі не бачив, захопленими очима дивлюся, як падають повільно лапаті сніжинки, застилаючи місто білим покривалом.
Незначні думки, незначні відчуття, а наскільки я багатший з ними! І з'явились вони, очевидно, для того, щоб своєю простодушністю відгородити мене від того їхнього мороку.
Вулицею плентався Махмут, ляпаючи розтоптаними черевиками по мокрих латках снігу.
— Куди зібрався?
— Нікуди. Прогуляюся. Бачиш, сніг.
— Я розмовляв з Османом про тебе. Він жалкує, що так сталося. Стільки народу — голова йде обертом.
Зрадів бідолаха, у котрий раз!
— А що, якби зараз піти?
— Не варто, тиснява страшна. Я сам його бачив лише мимохідь. Встиг тільки про тебе запитати.
— Тоді завтра?
— Краще завтра.
Мій Махмуте, і завтра буде те саме, і завтра слуги тебе не впустять у дім. Але принаймні до завтра тебе зігріватиме надія. Хоча навіщо це тобі? Ми не для них і щодо мене — то й богу дякувати!
І я знову схопився за свою радісну думку, перервану зустріччю з Махмутом.
Перший сніг, тиха розмова, наївне дитинство, туманне щастя, мрія про красу. Візьму Тияну, довго будемо бродити вулицями, які засипатиме сніг, і буду розповідати їй про дитинство, ні, говоритиму, як люблю її і радію з того, що живу. Ходитимемо — без причини, радітимемо — без причини, сміятимемося — без причини, маючи одним єдину причину: ми живемо й кохаємо одне одного. А хіба може бути важливіша причина?
Тияна щойно повернулася звідкись з мисками, у яких слуги Шех-аги принесли нам гостинці.
— Де ти була?
— Роздала сусідським дітям, що тобі прислав Шех-ага.
— Добре зробила.
— Звичайно, добре. Мені милостиня не потрібна.
Очевидно, сьогодні в неї день гніву. Так і не минуло від ранку.
— Це не милостиня, — сказав я спокійно. — Такий звичай.
— Ненавиджу звичаї, які мене принижують.
— Що з тобою сьогодні?
З нею нічого, відповіла крижаним тоном, а от що зі мною? Вона завжди сама, ні до кого їй навіть заговорити (усе це я знаю напам'ять!), а вона теж людина, не може ж вічно розмовляти з чотирма стінами. І не знає, чим завинила перед богом, що так карається, чи яке зло мені зробила, що я так ставлюся до неї. Зреклася всього, забула свою рідню, відмовилася від своїх звичок, занедбала друзів і знайомих, і все заради мене. А я ні від чого не відмовився. Іду собі, проводжу час зі своїми друзями, маю свої клопоти, з якими криюся перед нею, не буваю цілими днями вдома, хтозна-куди тиняюсь і хтозна-що роблю, тримаюся свого, святкую байрам, а вона все своє забуває потроху й скоро залишиться сама, як билина в полі. У середу був день святого Миколи — заступника їхнього дому, двадцять років це свято вона проводила разом з усією родиною, а в цю середу сиділа сама і плакала — не за родинним святом, а над своєю долею. Чом не сказала? Хіба потрібно все казати? Хіба я сам не бачу? Я турбуюся про Махмута, про Раміза, про Шех-агу, а про неї мені й байдуже. Вона помічає в мені кожну переміну, кожну тінь на моєму обличчі, а я нічого не бачу в ній і на ній. Звик, що вона завжди уважна до мене, то вже й перестав помічати її, але вона сама винна: розпестила мене, приховувала наші нестатки, не показувала навіть свого поганого настрою, тільки щоб не тривожити мене. Хоч би я це розумів, і то було б їй легше. Інші чоловіки упадають коло своїх дружин, догоджають їм, балують. Вона цього не вимагає, каже тільки, як інші люди живуть. А що я зробив для неї? Чи я пішов куди-небудь прогулятися з нею? Ні, нікуди. Чи здивував її чимось приємним за ці два роки? Ні, нічим. Мовби вона служниця, а не дружина. Чоловіки грубі й себелюбні, уважні тільки спочатку, доки не оговтаються, а коли дружина споганіє, як оце вона, тоді тікають з дому. Вона це сама знає, не треба, щоб хтось їй казав, бачить з усього, я вже не люблю її, і вона не здивувалася б, якби почула, що в мене є коханка. Але вона не буде терпіти, як інші жінки, вона піде від мене, хоч у неї нема нікого й нічого, піде будь-куди, буде служанкою, але принижувати себе не дасть.
Перепало мені і за мої справжні провини, і за ті, що існували тільки в її уяві, звинуватила мене за гріхи всіх чоловіків, і живих, і мертвих, я мусив розплачуватися за вади дідів і прадідів і за суцільну чоловічу зіпсутість, якої не треба й доводити.
Спочатку мені було смішно, потім прикро і я розсердився, і нарешті я вже, як і вона, сам не знав, що кажу.
«Та глянь же, як падає сніг», — казав я спочатку. Потім: «Що з тобою, на