Диво - Павло Архипович Загребельний

осінь. Між темним небом і темною землею провисли важкі водяні запони, якось мовби в один день виповнився загрозливо Волхов, понабухали ручаї, потемніли лісові озерця, захлющало в пущах і багнах, поналивалися всі щонайменші виямки й заглибини, але не радісна прозорість і ласкавість жила в тих водах, як то буває повесні, а похмура стривоженість, чи то викликана передчуттям довгої холодної зими, а чи, може, настанням пори майже цілковитої відірваності Новгорода від усього світу. Справді-бо: порозпливалися й ті непевні дороги посеред лісів і боліт, якими з горем-бідою добиралися влітку до Новгорода купці, непрохідними ставали волоки поміж ріками й озерами, вже не видно було на широкому Волхові різнобарвних парусів, не викрасовувалися там своїми гнутими носами лодьї, не вертілися поміж них учани, мокло під дощем на колись галасливих пристанях-вимолах покинуте начиння, ще подекуди вивантажувався який-небудь запізнілий відчайдуха купець, який привіз кільканадцять бочок рідкісного фрязького вина, бігав по слизьких дерев’яних містках пристані, ловив за поли збайдужілих вантажників, благав, обіцяв, погрожував.

Ярославові не сиділося на княжому дворі. Зрання велів сідлати коней, у супроводі почту починав об’їзд города. Дощ шмагав немилосердно і князя, і його супровід. Дерев’яні кругляки, що ними мощено вулиці, ослизли так, що падали іноді навіть ковані коні, подекуди кругляки порозходилися, в утворених проміжках збиралася брудна вода, звідти чвиркало багном, коли попадало туди кінське копито, по обличчях їздців спливали патьоки бруду, грязюка ліпилася на коштовну одіж, заліплювала дорогу зброю, але Ярослав того не помічав, їхав попереду, на нього не бризкав ніхто, навпаки, його кінь обкупував задніх цілими потоками холодної брудної води, а князеві все нетерпеливилося, він підганяв та підганяв коня, хотів устигнути скрізь, побачити все самому, перевірити, помацати руками, пересвідчитися.

Бо якщо встигли пробратися крізь негоду його посли і донести до князя Володимира вість про синову непокору й зухвальство, то не лишить Київський Великий князь без відплати й покари такий свавільний вчинок, збиратиме військо, готуватиме припаси, лаштуватиметься до походу на Новгород, з якого колись сам вирушав на боротьбу за київський стіл,— тож знає ціну цьому великому городу, знає, як полюбляють випихати звідси київських прийшлих князів, не зупиняючись ні перед чим; тоді Володимира намовили виступити проти рідного брата Ярополка, тепер пішли ще й далі, вже поставивши сина проти рідного батька,— і все те, аби лиш вивільнитися з-під чужої опіки, жити самим, володіти своїм городом, своїми багатствами, угіддями, людом.

Посадник Коснятин у тих щоденних оглядинах не відлучався од князя, завжди був при ньому, ще тоді, як Ярослав вершив свою ранішню молитву, вже ждав князя коло виходу з церкви, прискакавши на цей бік Волхова з далекого Неревського кінця, де мав свій двір, бадьоро мокнув під дощем, жартував, сам розкотисто сміявся на свої жарти, був завжди мовби скупаний у молоці — пещено білий, червоногубий, а здоров’я в ньому так і двигтіло.

Виходив із церкви князь, був сірий на обличчі, тільки тьмяно червонів йому великий набряклий ніс, налиті каламуттю від недосипання очі перебігали з заводіяцької мармизи Будия на годоване посадникове лице, іноді князь не витримував і від споглядання цих двох веселих людей сам посміхався й закликав їх на ранкову трапезу, але частіше набурмосено проходив повз них, велів подавати коней і метався по городу до самого обіду, так і не маючи рісочки в роті, доскіпуючись до всього, недовірливо приглядаючись до посадника, який тільки згортав з обличчя брудну воду, бо вважався завжди чистуном, та щосили бадьорився перед своїм зверхником:

— Все йде на лад, мій князю! З божою поміччю, князю!

Їздили на Плотницький кінець, де під довгими навісами умілі майстри робили лодьї для походу. На Загородському кінці, де серед кривулястих, вщерть залитих рідким багном вуличок коні брьохали по саме черево, князь дивився, як сукладники варять у низеньких доменицях крицю, а в кузнях чорнолиці від кіптяви ковалі кують мечі, списи, рогатини. Скрізь, де з’являвся князь, приєднувалися до нього кінецькі старости з тисяцькими й сотниками; якщо Ярослав хотів що-небудь спитати в робочих людей, наперед нього миттю вискакував староста або тисяцький і випереджав князя у його намірі, Коснятин непомітно всміхався під пишним русявим усом, а Ярослав ще більше темнів лицем, супився, але не мовив нічого, повертав коня, їхав далі.

Коснятин показав князеві готування дарунків для свейського короля, щоб прихилити його серце і серце його доньки Інгігерди до Хольмгардського *10 конунга Ярислейфа*11. У довгих великих тоболах складено було найліпші двінські хутра: чорні куни, соболі, бобри, веретища з ніжного козиного пуху, різнобарвний тім свого власного виробу і привезений аж від сарацинів. В коптильнях осетринники готували красну рибу, в солярнях складали в новенькі діжечки й цебрики просолених лососів, привезених з Заволоччя, могутню рибу, яка ловиться тільки в крижаній воді, рве найміцніші сіті, дається до рук лише відчайдухам риболовам, яких, мабуть, немає ні в якій землі, окрім землі Новгородської.

Були ще там фландрські сукна і ромейські паволоки, були мечі з дорогими рукоятями, з піхвами, обсипаними коштовними каменями, були візантійські ларці з слонової кістки і сірійські скляні кубки, дивно здоблені крилатими кіньми, був полив’яний посуд, привезений з Києва, а може, й з самої Болгарії, але ж не було нічого новгородського!

— Не бачу нашого нічого,— повернувся князь до Коснятина.— Чи й не готуєш, посаднику?

Хитрий Коснятин вдав, ніби запитання Ярославове застало його зненацька, розвів руками:

— Та ми ж… Та бач… Хіба, може, в ковниці якісь там абищиці…

Добре відав, як полюбляє князь одвідувати свою ковницю, і вже заздалегідь пускав попід пишним усом усміх задоволення.

Ковниця становила мовби окреме царство серед новгородських укріплень. Містилася, щоправда, на княжому дворі, коло самого Волхова, але сама по собі теж була двором, оточеним високими стінами з міцних дубових колод, з двома великими надворітніми вежами й трьома трохи меншими кутовими. Входу на той заповітний двір пильнувала вірна сторожа з варягів, яким Ярослав довіряв найбільше, там вони й жили у великій і теплій хижі, прибудованій майже до самих воріт. Далі на не досить просторому дворищі розташовувалися низькі, вкопані в землю мало не по саму покрівлю комори, а за ними височіла довга дерев’яна будівля, верх якої правив за житло для княжих умільців, а підкліть була власне ковницею.

Розділена дерев’яними перегородками на неоднакової величини приміщення, підкліть містила в собі все потрібне для перетворення простих виливків золота чи срібла на коштовні гривні, пречудові прикраси, посуд, а то й просто собі химерні дрібнички. Прокопаний од Волхова каналець, пущений