Диво - Павло Архипович Загребельний

милості чи жалю до цього упослідженого обдертюха. Не розжалобили князя ні добрі, майже дитячі очі незнайомого, світлі, як весняна днина, ні сколошканий рудуватий заріст, у якому ховалося, певно, ніколи не вмиване лице, ні подобизна зброї, триманої чоловічком у брудній правиці, — обпалений з одного боку гострий дрючок, що мав слугувати за списа.

— Хто такий? — грізно поспитав князь, мало не топчучи чоловічка конем.

— Ловища… доглядаю… — несподівано дзвінким, молодим голосом відповів той.

— А чому такий… розтерзаний?

— Бо ж тільки у вовка золота головка,— сміливо глянув той на князя своїми нестерпно ясними очима.

— Холопе! — гнівно крикнув Ярослав, підіймаючи коня над доглядником.— Та чи відаєш?

Не договорив, бо відхилилися в хижі грубо збиті з обаполів двері і на порозі стало біле видиво.

Стояла, незважаючи на холоднечу, в самій полотняній сорочці. З просторого вирізу ніжно випростувалася тонка прекрасна шия, нічим не вкрита русява голівка недбало виставлялася під дощ; неначе зраділий, дощ припустив ще дужче, щедро лився дівчині на голову, стікав по обличчю, по шиї, вільно впливав у той недоладно широкий виріз, аж князеві захотілося кинутися й прикрити дівчину від холодних патьоків, мав би вхопити її в обійми, занести до теплої хижі, занести на край світу.

Він забув про чоловічка, не спробував навіть здогадатися, що то міг бути батько Забаві, просто поминув його, як стовп або кущ, зістрибнув з коня і, засоромлено якось зціджуючи жменею воду з бороди, підбіг до Забави.

— Ще приїхав,— без подиву відзначила дівчина.

— Здрастуй,— сказав князь.

— Чого забився в таку непогодь? — Вона відверто глузувала з нього.

Ярослав, змішаний, мовчав.

— То що повідаєш? — вже суворіше поспитала дівчина.

— Може… — князь не знав, що й казати,— може, хоч води напитися даси…

— Он її скільки, води,— повела вона рукою і сама вже аж лисніла від води.

— Намокнеш,— нагадав їй Ярослав.

— Не глиняна.

— Застуда візьме…

— Хай вона моїх ворогів візьме.

— А хіба в тебе є вороги?

— А в кого їх нема? То вже й не людина, якщо ворогів не має.

Він здивувався її вгадництву: те саме думав сам ось уже скільки днів.

— Не стій на дощі, — сказав майже благально.

— А коли хочу стояти!

— Холодно ж.

— А холодно — то зроби мені тепло, якщо ти такий!

Відчуваючи, що чинить найбільшу дурницю, на яку тільки спроможен, Ярослав підступив до Забави, рвучко скинув з себе шкіряний дебелий плащ, яким захищався від дощу, обгорнув ним дівчину, а сам лишився у своєму дорогому князівському вбранні, певно, був безмірно смішний і жалюгідний: стоїть під дощем бородатий чоловік у шитому золотом корзні, у барвистих, саджених перлами чоботях, з коштовним мечем і так само коштовним мисливським ножем на широкому поясі, поцяцькованому важкими срібними украсами.

Однак спершу було саме тільки відчуття приємності, доброго діла, спершу він у цілковитому забутті дивився на дівчину, весь віддавшись темному плину пристрасті, а думка про себе, почуття незручності й сорому з’явилося тоді, коли позаду запирхали коні, заляскотіла в струмку вода під копитами, пролунав такий набридло знайомий голос Коснятинів:

— Пресвітлий князю, насилу знайшли тебе!

Ярослав повернув до посадника стемніле від ненависті обличчя. На нього дивилися мертві очі оленя, перекинутого через луку Коснятинового сідла. Забава з цікавістю переводила погляд із князя на посадника, ждала, що буде.

Але вмішався третій, про якого всі забули. Заволохатілий чоловічок просунувся між князем і посадником, який силкувався злізти з коня, але ніяк не міг випручатися з-під оленячої туші.

— То ти князь? — спитав чоловічок Ярослава.— Чом же не повідав, хоч би на коліна перед тобою впав. А тепер пізно. Розхотілося.

— Іди з-перед очей, Пеньок,— порадив йому Коснятин.

— А чому б мав іти, коли то моя хижа.

— Може, й дівка твоя? — Коснятин нарешті зліз з коня, виважував на плече оленя.

— Таки ж моя. А тільки тобі — дзуськи! — Пеньок скрутив волохату дулю, здалеку показав її посадникові.

— Не вештайся під ногами: потопчу! — гримнув на нього посадник, несучи впольованого оленя до князя.— Кланяюся тобі, князю, цим оленем…

Ярослав збагнув, що суворість тут недоречна, треба було зводити все на жартівливу пригоду, тому відступився з дороги, показав на Забаву.

— Подаруй свого оленя дівчині.

Посадник, зраділий, що князь не став вимовляти йому за підглядництво (бо як інакше можна було пояснити його з’явлення в лісі після того, як Ярослав побажав їхати на лови без будь-чийого супроводу), поклав оленя до Забавиних ніг, вклонився дівчині.

— За княжим велінням. Даруємо тобі.

— А нащо він мені?

— Княжий дарунок,— поважно нагадав Коснятин.

— Бери, дурна дівко! — гукнув Пеньок.

— Князь наш щедрий,— сказав посадник.

— А хай би князь і оббілував,— засміялася Забава.

— Зроблять те за нас,— сказав поважно Коснятин.

— А я хочу, щоб князь,— вперто повторила дівчина.

— Коли так, то й я сам можу.— Посадник знав крутий Ярославів норов, боявся спалаху, який міг от-от вибухнути.

— Ні вже нехай сам князь. Чи, може, не вмієш, князю? Батьку, поможи нашому…

— Не треба помочі, — сказав просто Ярослав,— сам зроблю.

— Князю,— докірливо мовив посадник,— як же то?

— Мій клопіт!

Варяги скочили з коней, щоб занести оленя до хижі, але Ярослав спинив їх порухом руки, сам звалив собі оленя па плечі, легко поніс його до дверей.

— Відчиняй,— крикнув Забаві.

Сам почувався молодим і дужим, як олень у непролазних пущах. Дзвінка сила струмувала йому в кожній жилочці. Не було нікого на світі. Тільки він і ця дівчина — мов божий дарунок і безсмертний гріх!

— Несіть ялиняччя! — ще гукнув назад до варягів і посадникових ловчих, а Забаві звелів: — Розводь більший вогонь! Багаття! Жару!

Сміливо розрізав шкуру на вбитій тварині, вправними рухами став білувати тушу. Пахло хвоєю від підстилки, зробленої варягами, а йому здавалося, що то пахощі Забавині. Варяги взялися розкладати багаття посеред хижі, шкварчала вода на мокрих дровах, густо стелився ядучий дим, а Ярославові вимальовувався з того диму образ дівчини, до пори схованої десь у протилежному кутку. Дрова розгорілися, Коснятин звелів принести з тоболів бочоночок, повний міцного меду, дістав з-за халяви обкованого сріблом рога, підніс першому князеві, але той плечем показав на Забаву, дівчина відмовлятися не стала, вихилила ріг, обтерла губи, сказала:

— Смачно.

Дрова тріскотіли, полум’я звивалося аж до самої димової сітки під стелею, в хижі стало світло, випили, щоб зігрітися, і князь, і Коснятин, і варяги, і ловчі, перепало й Пенькові. Ярослав швидко порався з оленем, Забава, відійшовши ще далі, розчісувала простим дерев’яним гребінцем волосся, воно в неї, мабуть, пахло дощем, лісом, чистотою і ще чимось,