Диво - Павло Архипович Загребельний
Він махнув верхівцям, щоб відстали, полишили їх з Коснятином на самоті, продовжував:
— А взимку поїдеш за море до свейського царя. Чув я — дочка в нього є вельми гарна. Висватаєш за мене, бо вже два літа, як моя Анна, царство їй небесне, покинула мене і перейшла в божі чертоги, а мені на цім світі тяжко й самітно.
— Я з тобою, княже,— нагадав Коснятин.
— Ти не в лік. Грубий єси й плотояден.
— Зобиджаєш мене, князю. А я ж для тебе…
— Знаю, що ти для мене. Все людське єстество для мене відкрите, ніщо не ховається від очей моїх. Раз я на отця свого піднявся, то вже…
— Отець твій погряз у гріхах, в бісівській похоті…
— Отець мій старий уже чоловік і великий чоловік. Ніхто йому не дорівняється. А грішні всі ми суть. Кожен народжується з бісами і живе з ними, а до бога йде все життя. Але ж чи дійде?
Коснятин спантеличено поглянув на князя. Ярослава бавило посадникове знетямлення.
«А знав би ти ще про Забаву!» — мстиво подумав він, а вголос поспитав:
— Хтось тут стереже твої ловища?
— Є тут один ловецький, за Гзенню його хижа. Але нехлюй і гультяй страшенний. Сьогодні й геть зник десь. Через нього й не вполювали нічого. Марно проїздили.
— Невмілі ловці. А тому твоєму — треба б помічника.
— Обійдеться. Зледащів і без помічників, а дай — то й геть розбеститься! Простий люд треба тримати в руках!
Князеві так і наверталося на язик нагадати, що Коснятин теж недалеко відійшов од простого люду, власне, боярин тільки в першому коліні, але вирішив за ліпше змовчати, бо вже не хотілося ні про що мовити з посадником, знов він увесь був поглинутий солодкою каламуттю згадки про Забаву, кинув би знову все й подався в хащі, щоб розшукати оту, з розіскреними сірими очима, з щедрим тілом, що буйною хвилею ходить під широким простим одягом. Але посадник не відав, що діється в князевій душі, він по-своєму витлумачив оте Ярославове сидіння край озера та пізніше блукання самотою по лісу: видно, князь тяжко й довго думав про свою необачну відмову сплачувати данину Києву, мабуть, карався, що постав супроти рідного батька, проти великого князя Володимира, проти якого ніхто не міг вистояти, навіть самі ромейські імператори запобігали його милості. Та вже раз надумався Ярослав ще й іти на батька свого війною, то не слід було знехтувати цим наміром, хоч і вірити миттєвому спалаху Коснятин теж не міг, бо знав, як часто Ярослав відходить од своїх намірів, охоловши й розваживши все заново.
— Віче треба збирати задля війни,— сказав посадник обережно.
— А збирай,— байдуже відгукнувся князь.
— Коло Софії чи на княжому дворі?
— Збирайтеся на Софійській стороні. Негоже мені піднімати віче проти отця свого. Та й натурчали вже мені повні вуха своїм криком новгородським.
Вдарив коня, відскакав од Коснятина. Віддалявся од місця, що стало для нього найблагословеннішим, а волів би вернутися назад, знову знайти Забаву — ще й досі чув її голос, дзвеніли йому останні слова визивно й обіцяюче: «Якщо ти князь, то й ще раз можеш приїхати…» Можеш приїхати, можеш приїхати…
Повернувшись на княжий двір, Ярослав звелів одслужити в двірській церкві вечерню. Довго стояв навколішках серед темної, ледь освітлюваної благенькими вогниками свічок церковці, просив прощення в бога, звертався подумки до отця свого, до покійниці матері і до покійниці жони, яка лежала десь у дубовій корсті в дубовому ж соборі Софії на тому боці Волхова, і якщо вийти оце з церковці й стати на березі тихоплинної тьмяної річки, то вгадаєш у темнощах софійський пагорб за Волховом, а на пагорбі — тринадцятиглаве диво, возведене за велінням князя Володимира в рік, коли хрестив він своїх синів у Києві і киян, вгадаєш, але не побачиш, бо ночі новгородські восени темні й непрозірливі, то тільки в Києві були колись ночі, що світилися, і з київських гір видно було в далекі світи, і малому Ярославу відкривалися в ті ночі найдальші землі з кедрами й оливами, розстилалася пустинь з подвижниками й великомучениками, поставали невмирущі герої, йшли до нього крізь ті просвітлені ночі мудреці з найдавніших давнин, біліли мармурові городи, храми, саркофаги славетних царів і войовників. Бачив він це все й звідси, з-над берега темного Волхова, з-за боліт і лісів, летів через бездоріжжя й непрохідь силою своєї уяви, свого духу. О могуття духу людського, просвітленого книжною мудрістю, вознесеного високими істинами!
А коли вийшов з церковці, де ждав його вірний воєвода Будий (князь молився завжди самотньо) з двома варягами, пітьма нахлинула на нього, мов чорна вода, і не смолоскипи, несені челядинцями по боках, просвітлювали чорноту князеві, не світлі істини, про які думалося в молитвах,— ні! — солодкою маною напливало на Ярослава Забавине лице, в усьому торжестві його свіжості й молодості, і князь несміливо проводив рукою поперед себе, мовби прагнув одігнати видиво, а Будий витлумачив те по-своєму, вирішив, що князь нікого не хоче пускати перед очі, і тому, коли в переходах до князівських покоїв траплявся хтось з челяді, проскакувала товста ключниця або лопотіла босими ногами молода служебка, воєвода, що торував шлях до княжої опочивальні, тупав своїм величезним чоботом, гнівно сичав:
— А геть мені з-перед очей!
До глупої ночі в опочивальні у Ярослава горів трисвічник. Князь читав священну книгу. Але й там знаходив саму лиш звабу, і очі його мимоволі наштовхувалися на рядки:
«Слухай, дочка, і глянь та й прихили ухо твоє і забудь про нарід твій і дім батька твого!
І буде люба врода твоя цареві; якщо він Господь твій, то поклонися йому чесно.
Він повертався назад, вичитував слова для підкріплення своїх великих замірів, прагнув одігнати від себе суєтне: «Прив’яжи, лицарю, меча слави твоєї і величчя твого. І в потузі твоїй іди щасливо задля правди, і лагідності, і справедливості…»
Очі ж самі перебігали нижче і вичитували те, в бажанні чого сам собі боявся признатися:
«У пишних шатах поведуть її до царя…»
Заснув князь перед самим світанком і чи й спав, чи й не спав, а ще й не сіріло, розколошкав усіх челядинців і знов стояв навколішки посеред тривожно темної церковки, слухав заутреню, перебирав у голові слова:
«Поспіши, воссядь на колісницю заради істини, покірливості й правди».
Зранку почалася справжня
