Диво - Павло Архипович Загребельний
— Ану ж бо не…
Він став геть безпорадний. Хотів би й заплакати, але давно розучився, став би на коліна, але звик ставати на коліна лише перед богом і не знав, чи зарадить тут цим ставанням, бо ж дівчина була для нього вище за бога і за все, що було й чого не було. Він мовчки похилився на неї всім своїм тілом, майже падав, мов підтятий бажанням, і вона знов наставила навпроти своє дуже плече, стримала його падіння, знов мовила:
— І чого б я ото?
Говорила, мабуть, більше для себе, бо вже встигла зауважити, що він нічого не чує, нездатен ні на мову, ні на слухання, знала, що й утекти тепер би могла від нього легко, бо не спромігся б той на погоню, але не втікала і не відступала від нього, стояла так само майже впритул, як стали вони спершу, і віяла на князя чарами свого тіла, каламутила йому розум і душу, отруювала його темною звабою, і в невинному розхилі її уст не почувалося, що чинить те навмисне,— просто виходило само собою, може, їй теж було любо, а може, гарно було від незвичності пригоди.
Він знову схитнувся вже на другий бік, і тоді вона, видно схаменувшись нарешті, може запримітивши його дорогі шати й здогадавшись, що має справу з непростим чоловіком, відхитнулася від князя, ступнула двічі назад так, що Ярослав, не знайшовши опори, заточився і мав би впасти, якби дівчина вчасно не підтримала його, але він все ж таки умудрився налягти на неї всією своєю вагою і повис на плечі в незнайомої; вона одпихала його чимдуж, намагалася визволитися, його кругла, підстрижена по-ромейському борода лоскотала її шию десь за вухом, дівчині було й лячно, і смішно трохи водночас, вона таки спромоглася відіпхнути дивного нападника, відскочила від нього, гукнула крізь сміх:
— Ой набрид!
— Ну,— пробурмотів нарешті Ярослав,— навіщо?
— Звідки такий узявся! — поправляючи на собі сорочку і благеньке корзно, скривила губи дівчина.— Ганяєшся тут по лісі.
Він знову мовчки пішов на неї, але вона вже остаточно оговталася, вхопила з землі ломаку, замахнулася:
— Не підходь, бо!..
Очі їй сміялися, видно, сама розуміла, який безглуздий її захист від дужого, озброєного мечем і мисливським ножем чоловіка, ведмежу силу рук якого вона вже встигла відчути. Однак знала й те, що владна зараз над цим чоловіком безмірно.
— Тільки ступни — кричатиму!
До кого? Кому? Це її не обходило. Повинна була викласти все, що мала для власної оборони, мерщій висипати на безтямного чоловіка, перш ніж той схаменеться і перестане бути таким нікчемним тюхтієм, яким показав себе ось зараз.
— І забирайся звідси! — додала ще сміливіше.
У князя пройшло перше запаморочення, його тіпала мовби лихоманка, відчував, що будь-які переговори безглузді, але не мав нічого ліпшого, тому вдався до вмовляння:
— Ну нащо ти так?
— А ти нащо?
— Я… ти… як тебе звати?
— Старий будеш!
— Повинна б…
— А нічого я не винна!
— Та ти слухай…
— Не хочу слухати!
— Ну… — Він не знав, як до неї й підступитися.— Ти знаєш, хто я?
— Не хочу знати!
— Можеш хоч здогадатися.
— Не мала клопоту!
— Але ж я для тебе міг би…
— Сама все можу!
Від неї відскакували всі слова: ні погроз, ні обіцянок для неї не існувало.
— Все ж таки як тебе звуть? — спитав він, намагаючись посміхнутися.— Я — Юрій. А ти?
— А я — ось вона!
Дівчина випнула повні груди під полотняною сорочкою, вихнула стегнами, її тіло вільно ходило під широкою сорочкою, а в князевих очах прокотилася темна хвиля, він рвонув з піхов меча, доскочив до дівчини, захрипло вигукнув:
— Кажи, бо потну!
Вона злякалася навсправжки, очі їй розширилися, чорні іскорки повистрибували з них геть, лишилася тільки безмежна сірість, дівчина наставила руки, так ніби могла ними захиститися від меча, слухняно прошепотіла:
— Забава.
— Що? — кинувши так і не видобутий меч назад у піхви і хапаючи її міцно за плечі, поспитав Ярослав.— Що?
— Звуть мене так. Забава.
— Чому так?
— Батько так назвав. Ми в лісі живемо, самі. Нікого довкола. Як народилася, то була для нього забавкою.
— А нині що?
— І нині.
— Чому так до мене? Знаєш, хто єсмь?
— Не знаю.
— То й ліпше. Вподобав я тебе вельми.
— Ну,— вона вив’юнилася з-під його рук, відскочила набік,— їдь собі далі, поки я тебе не знаю.
— Повинна спізнати.
— А не хочу.
— Я для тебе все зроблю.
— А що ти для мене зробиш?
— Ну… — Князь знітився: бо й що міг для неї зробити.— Бояринею тебе вчиню!
— А не треба мені боярині!
— Що б тобі треба?
— А нічого!
— Ну, не втікай від мене.
— А ти не підходь.
На Ярослава знов напливала темна лють. Навіщо зачепився з цією дурною розмовою? Треба було відразу зім’яти, згнітити, треба було, треба… ох! Він сказав благаюче:
— Прошу тебе вельми. Постій лиш коло мене. Трохи.
— А їдь собі, — сказала вона жорстоко.— Он тебе шукають.
Справді, віддалеки чулися крики, заіржали в лісі коні, відгукнувся до них князів кінь.
— Побачать тебе тут — буде тобі, — мстиво посміхнулася Забава.
— А я не боюся нікого,— сказав він, мов останній хвалько.— Я над ними всіма, а не вони наді мною. Ну, то підійдеш?
— Не хочу.
— Тільки потримати тебе за руку.
— Чого захотів.
— Аго-ов! Княже! — зачувся за гущавинами Коснятинів могутній голос.— Княже Ярославе!
В очах Забави промайнула зацікавленість.
— То ти — князь?
— Князь. Іди до мене.
— Якщо князь, то й ще раз можеш приїхати! — вона засміялася й кинулася в гущавину.
Тільки й сліду.
А з другого боку, перелякано гукаючи, проламувалися крізь чагарі послані Коснятином ловці й варяги.
— Чого претесь! — гримнув на них Ярослав, а Коснятинові, коли вийшов до коней, сердито мовив: — Відвикай зирити за князем. Негоже чиниш.
— Злякалися за тебе, світлий князю,— винувато мовив Коснятин.
— Не маленький, сам собі зараджу. Обдумав
