Диво - Павло Архипович Загребельний

Тоді Ярослав підвівся, труснув одним чоботом, другим, пересмикнув плечима від холоду, загнуздав коня, підтягнув попругу, молодо скочив у високе поцяцьковане сідло, смикнув за повід, не розбираючи навіть, за який — за правий чи за лівий, бо куди їхати, куди скакати — Ярославові було однаково.

Кінь радо зірвався з місця, поніс князя поміж деревами, вибираючи вже на свій конячий розсуд вільніший простір. Ярослав і далі був задуманий, і далі ворушилися його уста в молитвах.

«Лице моє запалося від смутку й постарілось задля всіх ворогів моїх».

А кінь, не спонукуваний і не гнаний, сам наддав ходи, полетів і геть божевільно; перед очима князя перестрибували білі берези й замшілі вільхи, чіпкі чагарі лише здалеку намірялися своїми колючими вітами і безсило відскакували в боки, м’яко тупотіли по зеленому моху кінські копита, туго бив у обличчя, лоскотав бороду вітер, аж ставало весело Ярославові, і він уперше за сьогодні посміхнувся і згадав, що молодий ще зовсім — тридцять і п’ять літ якихось, і аби не князівська поважність, то гукнув би оце на весь ліс, і підвівся б у стременах, і…

Збоку, на галявині, щось майнуло, дивно-біле й бентежне, князь рвонув повіддя, на всьому скаку зупинив коня, повернув його назад, до галяви, але там уже було порожньо. Може, здалося? Мана? Ярослав кинувся в один бік, у другий. Гнав коня просто на кущі, тріщало під конячим черевом, хльоскало князя віттям, нарешті, вирвалися на вільніше місце, князь розпалено зирив сюди й туди, сам не знав, чого шукає, за чим женеться, знову кинув коня наперед, проскочив перелісок і тільки й угледів на протилежному кінці нової галявини, як метнулося в гущавину щось звабливе, від чого кров князеві вся зібралася в серці й глухо, загрозливо заклекотіла. Був ловцем на звіра, а мав стати ким? Відчайдушно погнав коня туди, але змушений був спинитися перед непролазною стіною хащів, тоді зіскочив на землю і, ні про що не дбаючи й не думаючи ні про що, мов одурілий юнак, поліз у кущі, в гущавину. Мав наздогнати, хоч би там що! «В тісноті робив ти мені простір». Але це була остання згадка про бога. Далі не було ні богів, ні бісів, не було ні турбот, ні клопотів, ні зненависті, ні бідкання, а тільки те, за чим гнався, що хотів допасти, мати в своїх руках, щоб глянути зблизька, дихнути того принадливого духу.

Ламав кущі, мов дикий тур, проламувався наперед з відчайдушною силою, весь налився темною силою — в руках, у тулубі, в ногах, колись таких немічних і калічних. І нарешті побачив знову попереду біле маєво, гукнув охрипло, здавлено:

— Стій!

Воно бігло далі, не зупинялося, не озиралося.

— Стій!

Втікало, мовби й не чуло. Бігло легко, не торкалося землі, летіло поміж кущами, вже випурхувало на вільний простір, який білів поміж березняками, саме біле й ніжне, як береза.

— Стій, бо вб’ю!

Аж тоді стало злякане, і він набіг на нього загрозливий, задиханий, зачамрілий, озвалася в ньому батьківська кров, загриміла в ушах, завирувала звихреними колами перед очима,— і отут, ще не розбираючи, що й до чого, ще не відаючи, що з ним, Ярослав за найкоротшу мить збагнув і зрозумів свого непутящого батька, вперше за своє життя йому відкрилося те, що, мабуть, не раз і не десять разів переживав колись Володимир, і Ярослав пробачив своєму батькові все лихе й недобре, виправдав усі гріхи його. І все те — лиш за один доторк до тіла, що в кожній своїй найменшій малості було, мов божий дарунок.

Перед ним стояла задихана, розметана від довгої втечі дівчина. Неначе вибігла з дивної казки. Або: якби ліс, з усіма своїми пронизливими пахощами, з своєю неповторною, вічною свіжістю й бадьорістю, з своїми буйними соками міг перевтілитися, скупчитися в одній-єдиній істоті, то саме отака дівчина могла б бути його породженням, але тоді ліс мав би зникнути, від нього б нічого не лишилося, вже витрачене було б на оце створіння. Однак ліс жив і далі, а в ньому знайшлося для князя приголомшливе чудо, перед яким, власне, й не було ні князя, ні літнього чоловіка з його клопотами, трудами й неспокоєм, а став знетямлений, задивлений, очищений від усіх складностей світу, і якби міг укласти всього себе в один вигук, го вигукнув би хіба що таке: «О велика мудрість сущого!»

Але Ярослав нездатен був ні мовити, ні бодай ворухнути устами. Не бачив одягу на дівчині, не запримічав на ній нічого, не зауважував нічого, не міг би навіть сказати, чи висока вона, чи низька, хоч і дивився на неї згори вниз, не міг би визначити, чи вона вродлива, чи просто приваблива, не знав, чи русява, чи чорнява, він просто відчував усю її в її цілості, він дихав нею, бачив же тільки обличчя, та навіть і не обличчя, а шкіру, власне, й не шкіру на обличчі, а якусь незвичайну свіжість, незайманість, чистоту, від яких зайшлося йому серце і світ ішов обертом дедалі швидше й швидше.

Мов сліпий, простягнув він обидві руки, повільно, несміливо, жебруюче. Єдиний доторк мав порятувати його від усіх нещасть, від найбільшого лиха, тільки один доторк, ось так починається й так кінчається світ, а більше нема нічого, і не повинно бути, і нічого більше й не треба — в цьому найбільша мудрість; і як добре, що чоловікові все ж таки відкривається, хоч і пізно іноді, ця велика правда, яку так добре знав його батько. О князю Володимире, прости свого нерозумного сина! Не судіть і не судимі будете! А нині тільки мовчазний доторк до цього чуда — і вмить щезнуть усі незгоди, і в душі озветься сміх, буйнощі заллють усе тіло, як ллються звідусюди в лісі пронизливі повіви живого духу!

Його руки поволі допливали до білої постаті, він бачив тепер не саму тільки неперадавану свіжість, його вразив вогонь і розум у її сірих, чорно розіскрених очах, але це сталося згодом, пізніше, тоді, як вона відіпхнула його руки, коли він усе ж доторкнувся хоч її руки, відчув кінцями пальців усю її, ще більше зшаленів, але водночас мовби найшло на нього прозріння, і він побачив тоді її очі, її губи, побачив її всю — невисоку, щедротілу, в простій