Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук
— У що ж ми гратимемося?— запитав він, коли вона проковтнула останній шматочок.
— В те, як я загубилася,— сказало дівчиня.
— А може, краще,— засміявся він,— в те, як я шукаю твій дім?
— А може, й краще!— плеснула в долоні Настунька.— Гратимемося, як ви шукаєте мій дім!..
І вона знову подивилася на великого й доброго дядечка, і знову став він спиною до сонця. Світло оточило всю його постать світлою облямівкою, і від того став він ще незвичайніший — дівчиня майже повірило, що перед нею таки чарівник. Здалося, що він підхопить її рукою під пахву і підуть вони в синє небо, щоб спустити до землі сонце, а відтак і її двір відшукати.
— Тітонько,— сказав тим часом облямований сонцем чарівник,— чи не знаєте ви, бува, такої дівчини Настуньки?
Настунька стала поважна й урочиста. Закопилила губеня й позирнула на чарівника.
— Це ж якої Настуньки?— спитала вона.— Я одну Настуньку знаю.
— В такому рожевому платтячку,— сказав вусань.— У червоних черевичках, а волосся в неї темне, як і очі.
— Еге-ге! — похитала головою дівчинка.— Чи не та це часом, що живе в будинку з дерев’яним ганком?
— Ота, та!— поспішив вусань.— А біля ганку...
— Стара діжка!— вигукнула дзвінко дівчинка.
— І в ту діжку стікає вода, коли йде дощ.
— Та де? З тої поламаної ринви?
— Еге, я й забув про поламану ринву. Ну то як же мені дістатися до тої дівчинки? Маю до неї пильну справу.
— А яку справу?
— Я вам, тітонько, цього не можу сказати — секрет!..
— Тоді я не знаю, як до неї дістатися.
— Ну, гаразд! Я їй, тітонько, несу подарунка. Бубликів в’язку і грушок.
— Грушок не треба,— сказала Настунька.— Біля нашої хати така велика грушня, що діти там не ласі до грушок.
— А двір там зелений, зарослий травою?
— А ви звідки знаєте?
— Я чарівник, тітонько... То оце як би я мав звідси йти?
— А йдіть цією вулицею,— сказала Настуня.— Тоді побачите іншу вулицю, немощену. І є там багато калюж. Пройдіть ці калюжі і просто перед вами буде велика церква. Ні, там буде білий мур, і з тої вулиці ви не потрапите до церкви...
— І на тій вулиці буде зелений двір, дім із дерев’яним ганком, з бочкою без дна і з поламаною ринвою?
— А звідки ви знаєте, що бочка без дна?
— Я ж чарівник, серденько.
— Еге ж, його вибив Митько. Він живе в хаті з малими віконцями на дуже високому підмурівку.
— Та хата навпроти?
— Ну, не зовсім навпроти. Навпроти — паркан з двома дірками. Тільки в ті дірки лазить не можна — там злющий собака. І та баба Мартинючка така лиха... Мама з нею стільки сварилася за того собаку!
— Чия мама, тітонько?
— Та ж тої Настуньки. Каже: тільки вас і чути на всю Стрілецьку!
— Ага, серденько!— сказав Шевченко і засміявся.— Цього мені від тебе й треба було.
— Чого ви смієтеся? Я правду кажу!
— Правду, правду, ластівочко. Ви, тітонько, дуже добре мені оповіли. Тепер я обов’язково розшукаю ту Настуньку.
— Ви її там не розшукаєте,— сказала дівчинка, і в неї на очі знову вибилися сльози.— Вона заблудилася й, може, вже ніколи додому не втрапить...
Кулачок знову пішов терти око, а друге око дивилося хитренько на чарівника, облямованого променястою стягою, і не плакало, бо й чарівник не плакав, а всміхався-сміявся, і від того кумедно ворушилися в нього на обличчі вуса і лице його було добре й лагідне, а рука якою знову взяв її долоньку, тверда і тепла.
Вони знову спинилися біля бублейниці, та клювала спокійно носом. Шевченко знову поліз у кишеню, цього разу в другу і витяг з неї не менше добра. Рився він і рився в тій бездонній прірві, нараз скрикнув уражено і витяг на світ срібну полтину. Це миттю збудило бублейницю, вона подивилася на полтину з ніжністю, з такою ж ніжністю подивилася вона й на ту чудну пару: чоловіка в білому й дівчинку в рожевому.
— Знову хочете донечці бублика купити?— спитала приємненько, а око її скошувалось на ту срібну полтину в долоні.
— Еге,— сказав чоловік у білому.— На цілу полтину!
— Та в мене й не набереться стільки!— жахнулася старенька.
І було в неї таке кругле й заклопотане обличчя, і так засвітилося воно вражено, що вони засміялися водночас: і чоловік у білому, і гарненьке темнокосе дівча в рожевому.
— Тоді ми у вас, бабусю, заберемо всі бублики. Отак, не торгуючись,— сказав вусань і поклав у суху, поїджену зморшками долоню бублейниці полтину...
Вона стояла з тою полтиною у витягнутій руці і дивилася, як відходять від неї чоловік у білому й дитина в рожевому. На зігнутій у лікті руці дівчиняти метилялися нанизані на шнурок всі її бублики, які бублейниця й не сподівалася сьогодні продати; вони підіймалися під горб якраз назустріч сонцю, що вже почало хилитися на захід. Здалося бублейниці, що вони тонуть і розчиняються в промінні, що вони не по землі